Місто

Уже стемнiло, коли вони, серед iнших пар, зiйшли на Володимирського горба до пам’ятника, що зберiг у цьому закутку свiй хрест, благословляючи ним тепер купання киян на пляжi. Вдень тут водять дiтей з м’ячами та обручами, дихають свiжим повiтрям стомленi урядовцi i студенти читають у холодку мудрi книжки. Ввечерi це обiтована земля любовi для покоiвок, вiйськових, юнакiв та всiх тих, що не усвiдомили ще переваг кiмнатного кохання i його вигод. Любов не терпить свiдкiв, а в мiстi iх годi позбутись навiть пiд гiллям садкiв.

Вони блукали вгору й униз по кружлястих алеях у густому мороку вечора. Випадковi дотики тiл крiзь грубу одежу проймали iх трепетом, i руки iхнi сплелися кiнець кiнцем у мiцному притисненнi. Їхне кохання сходило пiзньою квiткою в п’янючих передосiннiх подихах. Десь ткано вже бiлу сукню природi, ковано льодовi цвяхи в ii труну, а останне вiяння тепла, напахчене густим духом в’ялини, розтоплювало й злютовувало iхнi серця в одне серце, що захлинаеться в потоках новоi, поеднаноi кровi.

Слова танули iм невимовленi на устах, i вiтер з-над Днiпра торкався iм тiла пристрасним лескотом.

Спинившись коло граток над кручею, вони дивились, як сунули по схилу свiтляки узвозу, виплазовуючи назустрiч згори та з пiдгiр’я i несподiвано розминаючись у ту хвилю, коли мали зiткнутися. Велика рiка темнiла внизу перед ними, позначена вздовж надбережними лiхтарями й вогнями Труханова острова. Лiворуч, в туманi й шумi, мiнливим килимом горiла низина Подолу.

– Ти любиш мене, Степанку? – раптом спитала вона.

– Надюню, – прошепотiв вiн у нудьзi, – Надюсю, я люблю тебе…

Вiн оповив iй рукою стан, i вона, припавши головою до плеча, тремтiла вiд далекоi вiльгостi води й теплоi вогкостi очей. Вiн тихо гладив iй волосся, сам погноблений чуттям, що лишае по собi пустиню.

Вранцi Степан вийшов до неi на пристань i довго махав кашкетом ii хустинi. Вона повезла з собою його привiтання селу, кiлька доручень i листа до одного з товаришiв по роботi.

Це був довгий лист, де вiн бiльше розпитував, нiж повiдомляв. Про себе написав тiльки, що склав iспита, надiеться на стипендiю i живе тим часом у знайомих. Зате пiд впливом спогадiв, що охопили його, вiн докладно цiкавився становищем сiльбуду, тими лекцiями, що програму iх ще сам склав, одвiдуванням кiно, новими виставами. Вiн зовсiм забув, що тiльки тиждень минув, як покинув село. Зокрема вiн запитував про працю свого наступника.