Місто

Над нею висiла найбiльша i найцiннiша прикраса, гордiсть господарева – дубельтiвка й шкiряна набiйниця. Дбайлива рука, затишок i спокiй почувались у стрункiй лiнii портретiв на стiнi, теж уквiтчаних рушниками – Шевченко, Франко i Ленiн. Заздрiсть i турбота огорнули хлопця, коли вiн побачив це охайне житло.

Сам господар у натiльнiй сорочцi працював коло столу над книжкою, але гостя привiтав щиро, посадив його на стiльця й почав розпитувати, як той улаштувався на нових мiсцях. І Степан не мiг побороти свого сорому.

Вiн коротко вiдповiв, що тим часом влаштувався добре, живе у гулящiй влiтку кiмнатi, де восени мае оселитися якийсь хазяйський родич; що жалiтися йому зараз нема на що, а ось вiн дiстане стипендiю й перебереться, мабуть, у будинок КУБУЧу[2 - КУБУЧ – «Комитет улучшения быта учащихся».], коли зробиться справжнiм студентом. Іспит завтра, i вiн його зовсiм не боiться. Крiм того, мае певний революцiйний стаж.

– А ви ж як? Хата у вас добра… – несмiливо спитав Степан, перейнявшись глибокою пошаною до Левка, навiть на «ви» його величаючи.

Левко посмiхнувся. Вистраждана ця хата! Пiвтора року тому вiн дiстав ii за ордером, i хазяi зустрiли його, як того звiра. Не давали води, вбиральню замикали. Двое тут стареньких – з учителiв. Вiн латинську викладав колись по гiмназiях, а тепер ii скоротили, в архiвi служить за три червiнцi. А потiм помалу обзнайомились, i тепер – друзяки. Чай разом п’ють, i коли зварити треба що, теж можна. Хорошi люди, хоч i старосвiтськi.

– Та зараз побачиш iх, – сказав вiн.

 – Ось чай будемо пити.

Степан почав одмовлятися – вiн же неголодний! – та студент не слухав його, поволi надiв сорочку i, не пiдперезуючись, виплив iз кiмнати.

– Ну от! Якраз чай есть… Ходiмо, – вдоволено проголосив вiн.

І потяг за руку знiяковiлого Степана, хоч той тiльки зовнi вдавав проханого, сам глибоко жадаючи подивитись на мiських людей i спiзнатися з ними. Левко не мiг заступати iх перед хлопцем, бо, як i вiн сам, мусив зрештою вернутися на село, побувши в мiстi, хоч i не випадковим, але тимчасовим подорожником.

І трохи соромлячись за себе, наперед збираючись бiльше придивлятись, нiж говорити, хлопець уступив до помешкання справжньоi мiськоi людини, ще й колишнього гiмназiального вчителя.

Кiмната його являла дивний збiг найрiзноманiтнiших речей, що, нiби рушивши з рiзних покоiв, зсунулись сюди вiд жаху й тут закам’янiли. А як iм абсолютно бракувало мiсця, то стояли вони чудною юрбою попiд стiнами й просто серед хати.