Нещоденний щоденник

А Голова Верховноi Ради Литвин уже наперед пiдрахував голоси, мовляв, пропонованi змiни будуть пiдтриманi конституцiйною бiльшiстю, й кандидатом на найвищу посаду в державi стане ставленик нинiшнього президента, а фактично – сiрого кардинала Медведчука, якщо й не сам Медведчук… Велика загроза нависла над Украiною – про це я й сказав з високоi трибуни. І сталося те, чого можна було сподiватися: у вечiрньому телерепортажi мiй виступ цензура зняла… Пам’ятаймо, нам уже перекривають кисень!

Закiнчився дванадцятирiчний цикл нашоi Незалежностi – число вельми символiчне, i тринадцятий рiк мае увiнчатися перемогою украiнськоi Украiни – iнакше нашiй державi загрожуе катастрофа; тихе й планомiрне нищення украiнськоi самостiйностi не може тривати далi.

Такi невеселi думки дiймали мене пiд час цьогорiчних святкувань Незалежностi, й гiрко ставало на душi: коли ж то нарештi в день нашого свята ми заговоримо по-святковому?

Та, видно, ще не настала пора. Кучма у своiй промовi в палацi «Украiна» просто-таки блюзнiрив, називаючи нинiшнiй трагiчний стан держави розквiтом, ще й вихвалявся, що до цього «розквiту» спричинився вiн сам.

А таки спричинився! Його турбуе не добробут народу, а власна авторитарна влада – бо чим вiн гiрший вiд Лукашенка чи Нiязова? – i за ману тiеi безконтрольноi влади довiв Украiну, яка потенцiйно могла б стати найрозвинутiшою краiною в Європi, до крайнього зубожiння… Це вiн винен за жалюгiдний стан Збройних сил, коли пiд час навчань одна ракета влучае в житловий будинок, а друга збивае чужий лiтак; що громадяни його держави порпаються в смiтниках або продають за кордоном i працю, i тiло, що Лазаренка саме вiн призначив прем’ером, нагородив орденами, ще й допомiг злочинцевi втекти до Америки, де його притягнули до кримiнальноi вiдповiдальностi за казнокрадство; це вiн заплямував Украiну касетними та iншими скандалами; це вiн дозволив державним мiнiстрам зневажати державну мову; вiн визнав панiвною в Украiнi чужу Церкву; це вiн без упину манiпулюе, як би незаконно продовжити свое перебування при владi, – i байдуже йому до того, що украiнськi громадяни ненавидять його й соромляться за нього.

Не посипаю попелом голови, залишаюся й надалi оптимiстом, бо як менi ним не бути, коли я маю можливiсть щоденно усвiдомлювати, що з десяткiв поколiнь нашого народу мое – мое! – дiждалося Незалежностi. І я знаю: недалекий той час, коли чуже смiття виметемо з нашоi землi.