Нещоденний щоденник

Федорiву вдалося чимало зробити доброго на полi нашоi культури: вiн був спритним редактором журналу «Жовтень» («Дзвiн») – часопис мав серед читачiв надзвичайну популярнiсть, незважаючи на просоветський камуфляж, а у своему видавництвi «Червона калина» Федорiв повернув нашому народовi десятки творiв заборонених i забутих украiнських письменникiв…

Та чи варто було йому засмiчувати лжепатрiотичним пафосом своi романи й повiстi? Якщо нинiшнi лiтературнi митники будуть надто прискiпливi, то пропустять вони через кордон мiж невольною i вольною епохами не так багато творiв Р.

Федорiва, проте напевно будуть серед них «Жбан вина» i «Єрусалим на горах».

Подiбне трапиться не тiльки з творчим багажем Федорiва: по той бiк перевалу свiдками панування отруйного для лiтератури режиму залишаться компромiснi писання І. Вiльде, Д. Павличка, П. Загребельного, Ю. Мушкетика, В. Гжицького, та й мою трилогiю «Край битого шляху», надщерблену пiвправдою, не пропустять митники в новий час.

Не судiть нас надто суворо, дорогi нащадки: такого жаху, крiзь який пройшли ми, вам нiколи не доведеться зазнати.

Тож хотiв би я сказати про Р. Федорiва щось високе, адже е що. Проте, як це завжди водиться, добрi, а теж i лихi вчинки людини лежать на поверхнi i iх легко уздрiти. Та е ще таемницi, i про одну з них, федорiвську, я розповiм: був Роман характерником i ворожбитом й вiдчув вiн, та ще й встиг про це написати – холодне наближення своеi смертi.

Таке передбачення можна пояснити хiба що мiстикою, та оскiльки ця категорiя iрреальна й поясненню не пiддаеться, то менi залишаеться тiльки повiрити в можливiсть порозумiння людини з потойбiччям.

Я був шокований, прочитавши у «Дзвонi» останню повiсть Р. Федорiва, опублiковану буквально в день його смертi, – «Кларнет iз лiсу на пiщаних горбах». Йдеться в нiй про те, що автор почув iз потойбiччя голоси заклятих душ iталiйських воякiв, розстрiляних нiмецькими нацистами обiч Глинянського тракту у Львовi: душi просили прийти до них i допомогти iм повернутися iз чужаницi в рiдний край.

І автор вiдповiв – буквально так написано в повiстi: «Якщо ви вже порушили тайну тамтого свiту й зумiли сконтактуватися зi мною, то я готовий вам служити», – i зрозумiв вiн ще й те, що пiсля цiеi згоди станеться неминуче: для того, щоб допомогти неприкаянним душам, треба вiдiйти зi свiту цього…

Досi я знав тiльки один лiтературний твiр, у якому автор зумiв описати момент своеi смертi – повiсть Осипа Турянського «Поза межами болю».