Нещоденний щоденник

А може…

Нинi ж я заглядаю в майбутню осiнь i прикидаю в думцi: а чи хтось iз тих плебеiв, якi так принизливо повели себе перед Януковичем, згадае моi слова, коли треба буде заходити до кабiни й вибирати в бюлетенi одне iм’я iз багатьох кандидатiв на президентську посаду?

* * *

Наприкiнцi липня цього року я вiднiс у видавництво «Лiтопис» свiй останнiй роман «Через перевал», який завершуе, немов шпиль багатоповерховий будинок, п’ятнадцятитомний цикл iсторичних полотен.

Мiй химерний роман «Через перевал» виявився для мене самого ще й мiстком, яким я переходжу вiд художнього творення до мемуаристики – в ньому я намацував сьогоднiшнi подii i хоч дбайливо прикривав iх романним флером, все ж вони е справжнiми, майже не придуманими – так врештi я виривався з тенет художнього камуфляжу на чисте поле реальностi.

Чи добре це? Хто зна… Впевнений лише в тому, що кожен письменник мусить завершити свою працю спогадами, щоб майбутнiй читач мiг побачити грунт, з якого виростало мистецтво. Вiн захоче знати, якими ми були в життi, що нас еднало чи роз’еднувало в ходi лiтературного процесу, як вростали новi вiяння в традицiю, як народжувалися традицii новi i що iз старого багажу творцi забирали з собою; якi конфлiкти розпалювалися мiж митцями i чи шкодили вони, а може, сприяли мистецькому поступовi; майбутнього читача цiкавитиме й iнтим, а що епiстолярiя вийшла з ужитку, то вiн шукатиме його в спогадах; читач захоче знати теж про нашi незгоди й сварки, адже ми були людьми – не ангелами, i поки я дiйду до своеi оцiнки нових лiтературних напрямiв i стилiв, грiшно зупинюся на одному моментi болю, якого завдав менi товариш… Можливо, я б i не грiшив – не розвереджував старих болячок, якби в них не зацiпенiла образа за посягання на мою честь.

Я вимагаю публiчного вибачення вiд Миколи Рябчука, який у закордонному iнтерв’ю Бугомiлi Бердиховськiй («Bunt pokolenia», Lublin, 2000) змалював мене як советського колаборанта.