Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

Другий не був схожий на жоден з вiдомих йому плодiв, але видiляв такий дивовижний аромат, що так i вабив себе скуштувати. За пiвхвилини язика почало щипати, а тiло свербiти. Якби Матвiй з'iв його цiлком, могла початися задуха, i тут, в глибинi джунглiв, йому навряд чи хтось змiг би допомогти. На тiлi з'явилося роздратування у виглядi червоних плям. Матвiй обережно зняв футболку i став натискати на шкiру нiгтями, щоб хоч трохи зняти свербiж, щоб не почати чесати себе щосили. Куiдель миттево помiтив стан свого супутника, пiдскочив до нього i дiстав зi своеi сумки якийсь порошок.

– Давай я допоможу тобi, – запропонував вiн, побачивши неабияку загрозу.

– Не треба, Куiдель. Будь-який дотик до тiла може викликати таку сверблячку, що я неспромога буду опанувати собою i просто розiрву себе на шматки. Я з'iв зовсiм небагато, i це скоро пройде. У всякому разi, я сподiваюся на це.

– Довiрся менi, Матвiй, – наполягав Куiдель. – Я навiть не буду торкатися до тебе. Я просто посиплю трохи на цi червонi плями, i ти переконаешся, що це допоможе.

– Добре, спробуймо.

Індiанець вмить висипав трохи порошку собi на долоню, пiднiс ii до тiла Матвiя i здув вмiст на його шкiру. Пiсля цього сiв поруч i почав чекати. Вже за кiлька хвилин тiло Матвiя прийняло природне забарвлення, причому не тiльки на тому мiсцi, куди потрапив порошок.

– Куiдель, це просто диво! – вигукнув Матвiй, з подивом розглядаючи свою шкiру. – Це ж справжня знахiдка. Все пройшло. Жоден наш лiкар не мiг допомогти менi краще, нiж ти.

– Так, цей засiб допомагае вiд багатьох бiд, – посмiхнувся Куiдель. – Я ношу його з собою для захисту вiд комах. На деякi укуси тiло реагуе так само, як твое на фрукти. Спробуй ось цей, – Куiдель простягнув йому плiд, за формою схожий на абрикос.

Матвiй не знав його назви, i, вiдкусивши шматочок, як i в минулих випадках, почав чекати, але реакцii не було.

– От i добре, – видохнув iз полегшенням Куiдель. – Пiдкрiпися як слiд, а я пiду працювати.

Матвiй почав снiдати. Неймовiрно смачнi та поживнi плоди швидко поповнювали вичерпанi сили. Закiнчивши з ними, вiн приеднався до свого товариша, i за годину дерево лежало на землi.

– Так, такоi податливоi деревини не знайти бiльше нiде, – змахуючи пiт з лиця, мовив Матвiй. – У нас, у всякому разi, такi дерева не ростуть.

– Це дерево зустрiнеш не часто, воно росте тiльки в однiй частинi джунглiв, – погодився Куiдель. – Здебiльшого тут, уздовж цiеi рiчки.