Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

– Будемо сподiватися, що з квитками теж нас не пiдведуть, – вiдповiв вiн. – Якщо у тебе майже все готово, запрошую тебе на вечерю до мого приятеля. Заодно обговоримо нашi подальшi дii.

– Добре, – погодилася Лiнда. – А при ньому можна згадувати нашу поiздку, адже ти говорив, що вона е конфiденцiйною.

– Все вiрно, – пiдтвердив Матвiй. – Але замовники вийшли на мене саме через Андрiя, i вiн безпосередньо допомагатиме нам з питаннями, якi можна вирiшувати дистанцiйно.

– Зрозумiло. Звичайно, я з задоволенням.

– Андрiй не обмежував нас у часi. Своi справи я вже зробив, так що кажи, коли тобi буде зручно?

– Заiжджай о шостiй, – трохи подумавши, вiдповiла Лiнда. – Менi не знадобиться багато часу.

– Зрозумiв, – коротко вiдповiв Матвiй. – Чекай.

О пiв на сьому вечора друзi стояли бiля ворiт маетку, смакуючи приемну бесiду зi смачною вечерею. Дверi будинку вiдчинилися, i на порозi з'явився господар, який, широко посмiхаючись, поспiшив iм на зустрiч.

– Доброго вечора, – привiтався Андрiй до своiх гостей.

– Доброго, – вiдповiв Матвiй, потискуючи руку друга. – Дозволь представити тобi професора археологii, мою давню знайому, а тепер i компаньйона, панi Лiнду Чижевську.

– Рада знайомству, – привiтно усмiхнулася дiвчина.

– От вже не думав, що звання професора вручають вiдразу пiсля закiнчення iнституту! – витончено пожартував Андрiй. – До того ж, не уявляв, що археологiя i краса можуть якимось чином поеднуватися в однiй людинi.

Лiнда знiяковiло посмiхнулася, а на ii щоках спалахнув рум'янець.

– Дякую за комплiмент, але звання професора я отримала рiвно через дев'ять рокiв пiсля закiнчення аспiрантури. Я всього на три роки молодша за Матвiя.

– Це вражае! – вигукнув Андрiй. – Нiколи б не сказав. Виглядаете приголомшливо. І, до речi кажучи, отримати професора в такi короткi термiни велика рiдкiсть. Чи я помиляюсь?

– Бувае й швидше. Все залежить вiд результатiв, ну й необхiдно везiння. Однак якщо поставити собi за мету i слiдувати iй, то обов'язково досягнеш бажаного.

– Вибачте менi, будь ласка, – раптом схаменувся Андрiй, – проходьте у будинок, а то тримаю вас на порозi. Але думаю, що це можна пробачити – тут би збентежився будь-який чоловiк.

– Пройдемо, не переживай, – допомагаючи зняти куртку Лiндi, вiдповiв Матвiй. – Така затишна домашня атмосфера так i кличе до себе. До того ж пахне досить смачно.

– Так, я замовив вiдмiнну пiцу.