Подув 2

Ось тому, одного разу, зустрiвши ii у синiй, стриманiй вишиванцi, хоча не на диво, оскiльки, вона завжди одягаеться витончено i зi смаком, я i вiдправив iй невеличке повiдомлення-комплiмент наступного змiсту:

«Вишиванка синього кольору пасуе до Вашого, схожого на стигле море серпневоi пшеницi сонячного волосся, прикрашене Вашими синьоокими очиськами-волошками, кольору дорожнiх наказових знакiв, а також, нехай, не кольору яскравих макiв чи червоного спортивного Феррарi, чутливими вустами, якi злегка прикривають, бiлоснiжну як пелюстки польовоi ромашки усмiшку, що лише пiдкреслюють Вашу природну вроду…», яке, так i залишився без вiдповiдi…

…Такi смiливi, напевно, полюбляють швидкiсть, однак, рiдко ризикують, хоча, я навiть i не знаю, чи мае вона водiйськi права, проте, напевно, вони все-таки iнколи i самi, лежачи i нiжачись у лiжку, та вдивляючись у бiлоснiжну i безкраю стелю, задають собi запитання: «А чи не замало в життi я собi дозволяю?»

…Однак, навряд чи я був би художником, якби не помiчав того, що не помiтне для iншого ока, оскiльки там, де е свiтло, породжене сонячною енергiею, завдячуючи якому i вiдбуваеться надзвичайно складний процес фотосинтезу, що породжуе життя, байдуже, що лише в рослинах, там обов'язково знайдеться не лише слабко освiтлений простiр напiвтiнi, а й вичурна, темна, нiби абсолютно не зоряна i захмарена нiч, глибока та прекрасна тiнь, насичена пiтьмою пройдених тяжких страждань i мук, якi iнколи, так скручують живiт, що навiть згорнувшись, наче немовля, клубочком, у позi ембрiона, не сила терпiти ту бiль, так, що вже не мурашки бiгають по тiлу, викликаючи приемне нервове збудження, а немов би тебе охопив всесильний корч, який не дае випрямити безсилi i слабкi руки й ноги, надаючи чудову можливiсть ненажерливим мурашкам-вбивцям досхочу насититись твоею рiдною плоттю, вiд якоi незабаром залишаться на певний перiод бiленькi кiсточки, схожi на перший веселий i довгоочiкуваний снiг, який незабаром, не пiдтриманий своечасно безжалiсним i таким потрiбним, рiднесеньким морозом-дiдуганом, перетвориться на огидну багнюку, яку ми iз таким рiшучим завзяттям намагаемося позбутися зi своiх, гарненьких нових черевикiв, пристрасно та старанно обстукуючи iх об довгоочiкуваний асфальт, розносячись брудною лайкою, i докоряючи, водночас, собi самому у недалекоглядному рiшеннi пройтись навпростець, оглядаючись з не прихованою люттю, створюючи тим самим на обличчi викрутаси гримас ненавистi, якi прикрашають його рiвчаками-морщинами, що спо