Загублений світ

– Ви були настiльки добрi, сер, що погодилися прийняти мене, – смиренно почав я, простягаючи йому конверта.

Господар вийняв iз шухляди столу мого листа та поклав перед собою.

– А, ви той самий молодик, котрий не тямить прописних iстин? Однак, наскiльки я змiг збагнути, моi загальнi висновки удостоiлися вашоi похвали?

– Безумовно, сер, безумовно! – я намагався вкласти в цi слова всю силу переконання.

– Скажiть на милiсть! Як це посилюе моi позицii! Ваш вiк i ваша зовнiшнiсть роблять таку пiдтримку подвiйно цiнною.

Ну що ж, краще вже мати справу з вами, нiж iз табуном свиней, якi накинулися на мене у Вiднi, хоча iхнiй вереск не бiльш образливий, нiж рохкання англiйського кнура.

І вiн люто зблиснув очима, одразу ставши схожим на представника такого табуна.

– Вважаю, що вони повелися обурливо, – зронив я.

– Ваше спiвчуття недоречне! Маю вас запевнити, що я сам можу впоратися зi своiми ворогами. Припрiть Джорджа Едварда Челленджера спиною до стiни, сер, i бiльшоi радостi ви йому не додасте.

Так от, сер, зробiмо все можливе, щоб скоротити ваш вiзит. Вас вiн навряд чи ощасливить, а мене й поготiв. Наскiльки я второпав, ви хотiли висловити якiсь своi мiркування з приводу тих тез, якi я висунув у доповiдi.

У його манерi спiлкуватися була така безцеремонна прямолiнiйнiсть, що хитрувати з ним виявилося нелегко. Все ж я вирiшив затягнути цю гру в розрахунку на те, що менi випаде нагода зробити кращий хiд. На вiдстанi все складалося так просто! О, моя iрландська винахiдливiсть, невже ти не допоможеш менi зараз, коли найбiльше тебе потребую? Пронизливий погляд сталевих очей вiдбирав менi сили.

– Ну, не змушуйте себе чекати! – прогримiв професор.

– Я, звiсно, лише починаю долучатися до науки, – сказав я з дурнуватою посмiшкою, – i не претендую на бiльше, нiж звання скромного дослiдника. Проте менi здаеться, що в цьому питаннi ви проявили зайву строгiсть до Вейсмана. Хiба отриманi з того часу докази не… не змiцнюють його позицii?

– Якi докази? – промовив вiн зi загрозливим спокоем.

– Я, звичайно, знаю, що прямих доказiв поки що немае. Я посилаюся, якщо можна так сказати, на загальний хiд сучасноi науковоi думки.

Професор схилився над столом, спрямувавши на мене зосереджений погляд.

– Ви мали б знати, – сказав вiн, загинаючи по черзi пальцi на лiвiй руцi, – що, по-перше, черепний покажчик е фактор постiйний.

– Безумовно! – вiдповiв я.

– І що телегонiя[1 - Телегонiя – одне з хибних учень у теорii спадковостi.