Спілка рудих = Тhe Red-Headed League

Наскiльки я змiг розiбрати, це всього лише монастирськi рахунки з другоi половини XV столiття. Стривайте! А це що означае? – останнi слова вiн промовив, коли крiзь виття вiтру ми почули тупiт копит, а потiм скрегiт колеса об край тротуару. Мабуть, кеб, який я побачив через вiкно, зупинився бiля дверей нашого будинку.

– Що йому потрiбно? – здивувався я, побачивши, як хтось виходить iз кебу.

– Що йому потрiбно? Хоче бачити нас. А нам, мiй бiдний Ватсоне, доведеться одягати плащi, шалики, калошi й усе, що вигадала людина на випадок негоди.

Свiтло лампи в передпокоi впало на обличчя нашого опiвнiчного гостя. І я одразу його впiзнав. Це був Стенлi Гопкiнс, молодий, перспективний детектив, службовою кар’ерою котрого Голмс дуже цiкавився.

– Вiн удома? – перепитав Гопкiнс.

– Пiдiймайтеся, мiй любий сер, – почувся згори голос Шерлока.

Гiсть пiднявся нагору. У свiтлi лампи його плащ виблискував, як мокра луска. Поки Голмс ворушив дрова в камiнi, я допомагав детективу роздягатися.

– Ходiть-но сюди, любий Гопкiнсе, i погрiйтеся бiля вогню, – запросив Шерлок. – Ось сигара, а в нашого доктора е чудовий елiксир iз гарячоi води та цитрини. Такоi ночi немае кращих лiкiв. Щось дуже важливе вигнало вас iз дому в таку негоду, правда?

– Ви не помилилися, мiстере Голмс.

– Останнi новини, якi я сьогоднi читав, походять iз XV столiття.

– Ну, це нiчого. Повiдомлення складаеться лише з одного абзацу, та й у ньому все перебрехали так, що ви нiчого не втратили. Маю вам повiдомити, що я не сидiв, склавши руки. Йокслi мiститься в Кентi, за сiм миль вiд Четема й за три милi вiд залiзницi. Я отримав телеграму о третiй п’ятнадцять, був у Йокслi о п’ятiй, провiв слiдство, приiхав останнiм потягом до Лондона й зi станцii Черiнг-Кросс попрямував просто до вас.

– З чого я можу зробити висновок, що ви не все зрозумiли в цiй справi.

– Не все? Та я нiчого не зрозумiв. Такоi заплутаноi справи нiколи не мав, спочатку я подумав, що вона зовсiм простенька, i я ii легко розплутаю. Немае мотиву злочину, мiстере Голмс. Ось що не дае менi спокою: немае мотиву! Людину вбили, цього заперечувати не можна, але не можу збагнути, хто мiг бажати жертвi смертi.