Його прощальний уклін

Однак вичерпаний банкiвський рахунок змусив мене вiдкласти вiдпустку, а що стосуеться мого товариша, то нi сiльська мiсцевiсть, нi море нiяк не вабили його. Детективовi подобалося зачаiтися серед п’яти мiльйонiв людей, перебираючи iхнi долi та чуйно ловлячи кожну чутку або пiдозру про нерозгаданий злочин. Любовi до природи не знайшлося мiсця серед безлiчi його чеснот, i вiн зраджував собi лише тодi, коли залишав у спокоi мiського лиходiя та брався вистежувати його сiльського побратима.

Побачивши, що Голмса занадто поглинуло читання, я вiдклав нудну газету i, вiдкинувшись на спинку крiсла, занурився в роздуми.

– Маете рацiю, Ватсоне, – кинув вiн. – Це зовсiм безглуздий спосiб вирiшувати суперечки.

– Зовсiм безглуздий! – вигукнув я, але раптово збагнувши, що вiн угадав мою невисловлену думку, аж пiдстрибнув у крiслi та здивовано витрiщився на нього.

– Що це, Голмсе? – скрикнув я. – Я просто не уявляю собi, як таке можливо.

Вiн щиро засмiявся, побачивши мое здивування.

– Пригадуете, – сказав вiн, – нещодавно, коли я прочитав вам уривок iз оповiдання По, в якому спостерiгач логiчно мiркуе та вiдстежуе внутрiшнiй перебiг думок свого спiврозмовника, ви були схильнi розглядати це просто як tour de force[1 - Фокус, вигадка (франц.).] автора. Я ж сказав, що постiйно займаюся тим самим, але ви менi не вiрили.

– Таке скажете!

– Можливо, ви не висловили цього словами, любий Ватсоне, але брови супили красномовно. Отже, коли я побачив, що ви вiдклали часопис i задумалися, я був радий можливостi прочитати вашi думки й урештi увiрватися в них на доказ того, що не вiдстав вiд вас нi на крок.

Але я зовсiм не був задоволений таким поясненням.

– У тому уривку, який ви менi прочитали, – зазначив я, – спостерiгач робить своi висновки на пiдставi дiй людини, за якою вiн спостерiгае. Наскiльки я пригадую, ця людина спiткнулася об купу камiння, перевела погляд на зiрки тощо. А я спокiйно сидiв у крiслi.

– Ви несправедливi до себе. Людина мае риси обличчя як засiб для вираження емоцiй, i вашi вiрно служать вам.

– Хочете сказати, що прочитали моi думки на обличчi?

– На обличчi й особливо в очах. Імовiрно, ви самi не можете тепер згадати, з чого почалися вашi мiркування.

– Не можу.

– Тодi я вам скажу. Вiдклавши газету (це й було дiею, яка привернула до вас мою увагу), ви пiвхвилини сидiли з вiдсутнiм виглядом.