Справи Шерлока Голмса

Прочитавши мою записку, полковник Емсворд спочатку почервонiв, а потiм вся кров вiдiйшла вiд його обличчя.

– Звiдки ви знаете? – задихаючись, прошепотiв вiн, важко опускаючись на крiсло.

– Знати все – мiй фах, – спокiйно вiдказав я.

Якусь хвилину полковник мовчав, либонь, мiркуючи. Його рука нервово смикала за бороду. Потiм вiн зiтхнув i мовив:

– Ну, що ж, якщо ви наполягаете на побаченнi з Годфрi, я дам вам таку можливiсть. Але пам’ятайте, що я цього не прагнув.

Ми мовчки потягнулися за нашим господарем.

Пiдiйшли до кiнця алеi та зупинилися бiля того самого таемничого будиночка, про який розповiдав Додд.

– Ральфе, – звернувся полковник до слуги, котрий iшов попереду, – пiдiть попередьте мiстера Годфрi й доктора Кента, що ми зараз до них зайдемо.

За кiлька хвилин нам назустрiч вийшов невисокий на зрiст чоловiк iз густою бородою. Крайне здивування застигло на його обличчi.

– Я не очiкував вашого вiзиту, полковнику Емсворд, – сказав вiн. – Боюся, що це завадить нашим планам.

– Нiчого не можу вдiяти, докторе Кент, – похмуро зронив полковник.

– Я був змушений пiти на цей крок. Чи може мiстер Годфрi прийняти нас?

– Ще б пак. Вiн чекае всерединi.

З цими словами Кент увiйшов у будинок, спонукаючи нас пiти за ним. Ми увiйшли у велику, простору кiмнату. Бiля камiна спиною до дверей стояв чоловiк.

– Годфрi, друже, я нарештi дiстався до тебе, – вигукнув Додд i кинувся до нього, але Годфрi вiдсахнувся.

– Не торкайся мене, Джиммi. Тримайся вiд мене подалi, друже.

Можеш помилуватися мною на вiдстанi. Я не надто нагадую тобi хвацького капрала Годфрi Емсворда, улюбленця кавалерiйського ескадрону, чи не так?

Зовнiшнiсть Годфрi була справдi незвичайна. Його колись гарне засмагле обличчя з тонкими правильними рисами було вкрите густими, наче бiлi латки, смужками. Чоло був неприродно бiле, а пiдборiддя темне, половина носа – бiла, iнша половина – темна, за контрастом здавалася ще темнiшою. Вражений Додд здивовано та перелякано витрiщався на свого приятеля.

– Ось чому я не дуже радий вiдвiдинам, Джиммi, – похмуро зронив Годфрi. – Моя спотворена зовнiшнiсть мае викликати огиду. Розумiю, що тебе це не стосуеться, Джиммi, друже, але все ж вiддаю перевагу самотi.

– Годфрi, я так боявся за тебе. Менi здавалося, що тобi загрожуе небезпека й що я мушу врятувати тебе. Я просто мiсця собi не знаходив…

– Я дiзнався вiд Ральфа, що ти тут. Уявляеш, яка це була спокуса? Тому вирiшив хоч одним оком поглянути на тебе.