Спілка рудих

Сталося так, що на зворотному шляху менi довелося пройти повз котедж, i я зупинився на хвильку поглянути, чи не з’явиться знову в вiкнi те дивне обличчя, що витрiщалося на мене напередоднi. Я стою й дивлюся, i раптом (уявiть собi мое здивування, мiстере Голмс) дверi вiдчиняються, i виходить моя дружина!

Я занiмiв, побачивши ii, але мое хвилювання було нiчим порiвняно з тим, що вiдбилося на ii обличчi, коли нашi погляди зустрiлися. У першу мить вона буцiмто хотiла шмигнути назад у будинок; потiм, зрозумiвши, що будь-яка спроба сховатися буде марною, вона пiдiйшла до мене з побiлiлим обличчям i з переляком в очах, що не пасувало до ii посмiшки.

«О, Джеку, – зронила вона, – я якраз заходила туди спитати, чи не можу чимось допомогти нашим новим сусiдам. Що ти так дивишся на мене, Джеку? Ти на мене сердишся?»

«Атож! – пiдтвердив я. – Отже, ось куди ти ходила вночi?»

«Що ти таке кажеш?» – залементувала вона.

«Ти ходила туди. Я впевнений. Хто цi люди, що ти мусиш вiдвiдувати iх такоi години?»

«Я не була там ранiше».

«Як ти можеш розповiдати таку явну брехню? – обурився я. – У тебе навiть голос змiнюеться, коли ти це робиш. Чи я мав вiд тебе секрети? Я негайно ж увiйду в оселю та дiзнаюся, у чому рiч».

«Нi, нi, Джеку, не треба!» – у неi урвався голос, жiнка була сама не своя вiд хвилювання. Коли ж я пiдiйшов до дверей, вона судомно схопила мене за рукав i з несподiваною силою вiдтягнула геть.

«Благаю тебе, Джеку, не роби цього, – стогнала вона. – Присягаюся, колись я тобi все розповiм, але якщо ти увiйдеш до котеджу зараз, нiчого путнього з цього не вийде».

Коли ж я спробував ii вiдштовхнути, жiнка притулилася до мене з несамовитим благанням.

«Вiр менi, Джеку! – лементувала вона. – Повiр менi лише цього разу! Я нiколи не дам тобi причини пошкодувати про це. Ти знаеш, я не стала б нiчого вiд тебе приховувати, хiба заради тебе самого. Ідеться про все наше життя. Якщо ти зараз пiдеш зi мною додому, все буде гаразд. Якщо увiрвешся в цей котедж, у нас iз тобою все буде зiпсовано».

Вона говорила так переконливо, такий розпач вiдчувався в ii голосi, у манерi розмови, що я нерiшуче зупинився перед дверима.

«Я повiрю тобi за однiеi умови, i лише однiеi, – сказав я нарештi, – iз цiеi митi мiж нами бiльше не буде жодних таемниць! Ти можеш зберегти при собi свiй секрет, але пообiцяеш менi, що бiльше не буде нiчних походеньок у гостi, нiчого такого, що хотiлося б вiд мене приховати.