Спілка рудих

Мое здоров’я таке кепське, що й не знаю, чи зможу закiнчити мою працю без помiчника, котрого так несподiвано позбувся. Ой-ой-ой, мiстере Голмс! Та ви, бачу, ще запеклiший курець, нiж я!

Голмс усмiхнувся:

– Атож, я розумiюся на тютюнi, – сказав вiн i взяв четверту цигарку зi скриньки та припалив ii вiд недопалку попередньоi. – Не докучатиму вам розпитуваннями, професоре Корем, оскiльки ви були в лiжку на момент злочину i, природно, не можете нiчого про нього знати. Я лише задам вам одне запитання: як гадаете, що мав на увазi нещасний, коли сказав: «Професоре, це була вона»?

Вчений похитав головою.

– Сьюзен – сiльське дiвчисько, – сказав вiн. – А ви знаете, наскiльки недоумкуватий простолюд. Гадаю, що бiдолаха пробурмотiв щось невиразне в мареннi, а вона уявила казна-що.

– Розумiю. А ви самi нiяк не можете пояснити цю трагедiю?

– Можливо, нещасний випадок. А, може, кажу це тiльки мiж нами, i самогубство. У молодi завжди е якiсь таемнi пристрастi, наприклад, нещасне кохання, про яке ми нiчого не знали.

Й ось вiн наклав на себе руки. Це бiльше схоже на правду, нiж убивство.

– Ну, а пенсне?

– Пенсне? А, звiсно, пенсне! На жаль, я всього лише науковець, людина, котра ширяе в захмарних висотах. І я нiчого не тямлю в практичному життi. Але погодьтеся, мiй друже, що запорукою любовi можуть бути хiба старовиннi предмети. Берiть, берiть iще. Радий, що вам засмакували цi цигарки. Так от: вiяло, або рукавичка, або пенсне – хтозна, що може стискати в останню мить рука самогубцi. Ось цей джентльмен розповiдае про слiди на травi.

Але врештi-решт вiн може й помилятися. Що ж стосуеться ножа, то вiн мiг вiдлетiти вбiк, коли нещасний юнак впав горiлиць. Можливо, я мiркую про справу, як дитина, але менi здаеться, що Вiллоубi Смiт сам вкоротив собi вiку.

Ця теорiя, здаеться, справила на Голмса враження, i вiн продовжував крокувати кiмнатою, занурений у своi думки, курячи одну цигарку за iншою.

– Скажiть, професоре Корем, – озвався вiн нарештi, – а що ви тримаете в середнiй шухлядi вашого секретера?

– Нiчого такого, що могло б зацiкавити злодiя.

Сiмейнi папери, листи вiд моеi бiдноi дружини, дипломи тих унiверситетiв, якi удостоiли мене цiеi честi. Ось ключ. Самi переконайтеся.

Голмс узяв ключа й зиркнув на професора. Потiм повернув ключа назад.

– Дякую, але зараз це не мае значення, – сказав вiн. – З вашого дозволу я пiду в сад i все обмiркую на дозвiллi. У вашiй теорii самогубства щось е. Тому вибачте нам за вторгнення, професоре Корем.