Спілка рудих

– Ви твердо зважилися так вчинити, незважаючи на застереження вашоi дружини, що для вас буде краще не розкривати ii таемницю?

– Авжеж, зважився.

– Що ж, ви, мабуть, маете рацiю. Правда, якою б вона не була, краща за невизначенiсть i пiдозри. Пропоную вирушати негайно ж. Звiсно, перед обличчям закону цим ми поставимо себе в становище винних, але гадаю, що на ризик таки варто пiти.

Нiч була дуже темною, i почався дрiбний дощик, коли ми звернули з шосейноi дороги на вузький, порiзаний глибокими колiями путiвець, що пролiг мiж двома рядами живоплоту.

Мiстер Грант Мунро вiд нетерпiння мало не втiк вiд нас, i ми, хоч i спотикаючись, намагалися не вiдставати вiд нього.

– Це вогнi мого будинку, – пробурмотiв вiн, вказуючи на свiтло, що мерехтiло крiзь дерева, – а ось котедж, i зараз я туди зайду.

Путiвець у цьому мiсцi завертав. Бiля самого повороту стояла хатинка. Жовта смуга свiтла на чорнiй землi перед нами показувала, що дверi вiдчиненi, й одне вiкно на другому поверсi було яскраво освiтлене.

Ми поглянули та побачили, що на тлi штори рухаеться темна пляма.

– Вона там, ця тварюка! – заверещав Грант Мунро. – Ви самi бачите, що там хтось е. За мною, i зараз ми про все дiзнаемося!

Ми пiдiйшли до дверей, але раптом iз чорноти виступила жiнка й зупинилася в золотiй смузi свiтла, що падало вiд лампи. У темрявi я не бачив ii обличчя, але простягнутi руки висловлювали благання.

– Заради Бога, Джеку, зупинися! – закричала вона. – У мене було передчуття, що ти прийдеш сьогоднi ввечерi.

Не думай нiчого лихого, любий! Повiр менi ще раз, i тобi нiколи не доведеться шкодувати про це.

– Я дуже довго вiрив тобi, Еффi! – промовив чоловiк суворо. – Пусти! Я однаково ввiйду. Я та моi друзi, ми вирiшили покiнчити з цим раз i назавжди.

Вiн вiдiпхнув ii, i ми, не зупиняючись, пiшли за ним. Тiльки-но чоловiк вiдчинив дверi, як прямо на нього вибiгла лiтня жiнка й спробувала заступити йому дорогу, але той вiдштовхнув ii, тож за мить ми всi трое вже пiдiймалися сходами.

Грант Мунро увiрвався в освiтлену кiмнату другого поверху, а за ним i ми.

Покiй був затишний, добре обставлений, на столi горiли двi свiчки, а на камiнi – ще двi. У кутку, зiгнувшись над письмовим столом, сидiла маленька дiвчинка. Їi обличчя, коли ми увiйшли, було обернене в iнший бiк, ми розгледiли лише, що вона в червоному платтячку та довгих бiлих рукавичках. Коли вона жваво кинулася до нас, я зойкнув вiд жаху та несподiванки.