Спілка рудих

У всьому будинку не було нi душi! Меблi та картини були вульгарнi та грубi, за винятком однiеi-единоi кiмнати – тiеi, у вiкнi якоi я бачив це дивне обличчя. Тут було затишно та витончено, i моi пiдозри спалахнули лютим, зловiсним вогнем, коли я побачив, що там на камiнi стоiть свiтлина моеi дружини: всього три мiсяцi тому вона за моiм наполяганням знялася в повний зрiст, i це була та сама фотографiя! Я пробув у будинку досить довго, поки не переконався, що там i справдi нiкого немае. Потiм пiшов, i менi було так важко на душi, як нiколи в життi.

Жiнка, однак, увiйшла вслiд за мною, не давши менi навiть часу зачинити дверi.

«Менi дуже шкода, що я порушила свою обiцянку, Джеку, – зазначила вона, – але якби ти знав усi обставини, ти, я впевнена, пробачив би менi».

«То розкажи менi все», – спонукав я.

«Не можу, Джеку, я не можу!» – вигукнула вона.

«Поки ти менi не скажеш, хто живе в котеджi й кому це ти подарувала свою свiтлину, мiж нами бiльше не може бути жодноi довiри», – вiдповiв я i, вiдсахнувшись вiд неi, пiшов iз дому. Це було вчора, мiстере Голмс, i з того часу я ii не бачив i не знаю бiльше нiчого про цю дивну справу. Вперше мiж нами пролягла тiнь, i я настiльки вражений, що не знаю, як менi тепер краще вчинити. Раптом сьогоднi вранцi мене осiнило, що якщо i е на свiтi людина, котра може дати менi пораду, то це ви, й ось я поквапився до вас i беззастережно вiддаюся в вашi руки.

Ми з Голмсом iз неухильною увагою слухали цю незвичайну iсторiю, яку вiн нам розповiдав уривчасто, пригнiченим голосом, як промовляють у митi сильного хвилювання. Мiй товариш якийсь час сидiв мовчки, пiдперши пiдборiддя рукою та повнiстю поринувши у своi думки.

– Скажiть, – спитав вiн нарештi, – ви могли б присягнутися, що обличчя, яке бачили у вiкнi, було лицем людини?

– Обидва рази, коли я його бачив, я дивився на нього здалеку, тому сказати напевно не можу.

– Однак воно явно справило на вас неприемне враження.

– Його колiр здавався неприродним, i в його рисах була дивна нерухомiсть. Коли я пiдходив ближче, воно якось несподiвано зникало.

– Скiльки часу минуло вiдтодi, коли дружина попросила у вас сто фунтiв?

– Майже два мiсяцi.