Етюд у багряних тонах

Але, на жаль, не минуло й години, як продзеленчав дзвоник i менi повiдомили, що мiстер Дреббер повернувся. Вiн поводився дуже нахабно, либонь, устиг добряче нализатися. Вдерся в кiмнату, де сидiли ми з донькою, i буркнув менi щось незрозумiле про те, що вiн, мовляв, спiзнився на потяг. Потiм повернувся до Алiси й прямо при менi запропонував iй втiкати з ним. «Ви вже доросла, – промовив вiн, – i за законом нiхто вам нiчого заборонити не може. Грошей у мене купа. Не звертайте уваги на цю стару вiдьму, iдьмо разом зараз же! Ви будете жити, як герцогиня!» Бiдна Алiса перелякалася й кинулася геть, та негiдник схопив ii за руку й потягнув до дверей.

Я закричала, i тут увiйшов мiй син, Артур. Що було потiм, не знаю. Я чула лише злiснi прокляття та галасливу метушню. Я була така налякана, що не смiла розплющити очi. Нарештi пiдняла голову й побачила, що Артур стоiть на порозi з палицею в руках i регоче. «Гадаю, що наш прекрасний мешканець бiльше нас не потурбуе, – зауважив вiн. – Пiду на вулицю, погляну, що вiн там робить».

Розповiдаючи, мiсiс Шарпантье то зiтхала, то схлипувала. Часом вона навiть не говорила, а шепотiла так тихо, що я заледве розбирав слова. Але все, що вона сказала, я застенографував, щоб потiм не виникало непорозумiнь.

– Дуже цiкаво, – зронив Голмс, позiхаючи. – Ну, i що було потiм?

– Мiсiс Шарпантье замовкла, – продовжував детектив, – i тут я збагнув, що все залежить вiд однiеi-единоi обставини.

«Не знаю», – вiдповiла жiнка.

«Не знаете?»

«Нi, у нього е ключ, вiн сам вiдмикае дверi».

«Але ви вже спали, коли вiн прийшов?»

«Атож».

«А коли ви лягли спати?»

«Близько одинадцятоi».

«Отже, вашого сина не було години двi, не менше?»

«Авжеж».

«А може, чотири чи й п’ять годин?»

«Можливо».

«Що ж вiн робив увесь цей час?»

«Не знаю», – сказала вона й зблiдла так, що навiть губи побiлiли.

Звiсно, пiсля цього вже не було про що балакати.

Я дiзнався, де перебувае лейтенант Шарпантье, взяв iз собою двох полiсменiв i заарештував його. Коли торкнувся його плеча й звелiв спокiйно йти з нами, вiн нахабно поцiкавився: «Ви, можливо, пiдозрюете, що я вбив того негiдника Дреббера?» А оскiльки ми ще й словом не обмовилися про вбивство, то все це дуже пiдозрiло.

– Дуже, – пiдтвердив Голмс.