Етюд у багряних тонах

Але де там! Мiй мозок був занадто перенапружений через усе, що сталося, голову сповнювало найдивнiшiми образами та здогадами. Варто було менi заплющити очi, як передi мною виринало спотворене, подiбне на морду горили обличчя вбитого – пика, яка наганяла на мене такий страх, що я мимоволi переймався вдячнiстю до того, хто вiдправив ii власника на той свiт. Мабуть, ще жодне людське обличчя не вiддзеркалювало настiльки явно негативнi риси, як фiзiя Єноха Дж. Дреббера з Клiвленда. Але правосуддя е правосуддям, i ницiсть жертви не може виправдати вбивцю в очах закону.

Чим бiльше я розмiрковував про цей злочин, тим неймовiрнiшим здавалися менi твердження Голмса, що Єноха Дреббера отруiли. Я згадав, як вiн обнюхував його губи, без сумнiву, детектив виявив щось таке, що навело його на таку думку. Крiм цього, якщо не отрута, то що ж стало причиною смертi, якщо на мерцi не виявили нi ран, нi слiдiв задушення? Але, з iншого боку, чиею ж кров’ю так густо заляпана пiдлога? У кiмнатi не було жодних ознак боротьби, а на жертвi не знайшли нiякоi зброi, якою вiн мiг би поранити свого супротивника.

І менi здавалося, що, поки всi цi питання не будуть вирiшенi, анi я, анi Голмс не спатимемо ночами. Мiй приятель тримався спокiйно й упевнено, вочевидь, вiн уже склав якусь теорiю, що пояснювала всi факти, але яку – я не мiг навiть припустити.

Менi довелося чекати Голмса довго, настiльки довго, що не залишилось сумнiвiв: пiсля концерту в нього знайшлися й iншi справи. Коли вiн повернувся, обiд уже був на столi.

– Це було чудово, – сказав товариш, сiдаючи за стiл. – Пам’ятаете, що казав Дарвiн про музику? Вiн стверджував, що людство навчилося створювати музику та насолоджуватися нею набагато ранiше, нiж набуло здатностi розмовляти. Можливо, тому й нас музика хвилюе настiльки глибоко. У наших душах збереглася смутна пам’ять про тi туманнi вiки, коли свiт переживав свое ранне дитинство.

– Смiлива теорiя, – зауважив я.

– Усi теорii, що пояснюють явища природи, мусять бути смiливими, як i сама природа, – зазначив Голмс.

– Але що це з вами? Та ви блiдi, як смерть. Вас, мабуть, дуже схвилювала ця iсторiя на Брикстон-роуд.

– Зiзнаюся, це правда, – зiтхнув я. – Хоча моi афганськi поневiряння мали б додати менi гарту. Коли в Майвандi порубали на шматки моiх товаришiв, я й тодi краще володiв собою.

– Розумiю. У цьому злочинi е таемничiсть, яка впливае на уяву. А де немае поживи для уяви, там немае й страху. Ви переглядали вечiрню газету?

– Ще нi.