Етюд у багряних тонах

Ми не можемо збагнути, як вiн опинився в порожньому будинку, i взагалi ця справа – суцiльна загадка. Якщо ви приiдете в будь-який час до дванадцятоi, то зможете мене тут зустрiти. Залишаю все, як було, поки не отримаю вiд вас звiстки. Якщо не зможете приiхати, повiдомлю вам усi подробицi та буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно подiлитеся зi мною вашою думкою.

    З повагою до вас,

    Тобiас Грегсон».

– Грегсон – найрозумнiший детектив Скотленд-Ярду, – зауважив мiй приятель. – Вiн i Лестрейд видiляються серед iнших нiкчем.

Обое меткi й енергiйнi, хоча й на диво банальнi. Один iз одним вони ворогують, як кiшка iз собакою. Ревнивi до слави, мов професiйнi красунi. Буде втiха, якщо обое натраплять на слiд.

Я був вражений спокiйним тоном його вiдповiдi.

– Але ж, мабуть, не можна гаяти нi секунди, – стривожився я. – Пiти покликати кеб?

– Я ще не впевнений, чи поiду. Я ж ледар, яких свiт не бачив, тобто, певна рiч, коли мене здолае лiнь, а загалом можу бути й спритним.

– Ви ж мрiяли про такий випадок!

– Любий друже, та яка менi радiсть? Припустiмо, я розплутаю цю справу.

Однаково Грегсон, Лестрейд i компанiя привласнять собi всю славу. Така доля неофiцiйноi особи.

– Але ж вiн просить вас про допомогу.

– Аякже. Вiн знае, що до мене йому далеко, i сам менi про це казав, але швидше вiдрiже собi язик, нiж зiзнаеться комусь третьому. Втiм, мабуть, слiд поiхати та поглянути. Вiзьмуся за справу на власний ризик. Принаймнi, посмiюся над ними, якщо нiчого iншого менi не залишиться.

Гайда!

Вiн заметушився та кинувся за своiм плащем: вибух енергii змiнив апатiю.

– Берiть капелюха, – звелiв мiй приятель.

– Хочете, щоб я поiхав iз вами?

– Авжеж, якщо вам бiльше нiчого робити.

За хвилину ми обое сидiли в кебi й з неймовiрною швидкiстю iхали до Брикстон-роуд.

Був похмурий, туманний ранок, над дахами зависла коричнева iмла, яка здавалася вiдображенням брудно-сiрих вулиць унизу. Мiй супутник перебував у чудовому настроi, базiкаючи про кремонськi скрипки та про рiзницю мiж скрипками Страдiварi й Аматi.

Я мовчав. Похмура погода та майбутне сумне видовище пригнiчували мiй настрiй.

– Ви, здаеться, зовсiм не думаете про цю справу, – перервав я нарештi його музичнi теревенi.

– У мене ще немае фактiв, – вiдповiв вiн. – Будувати припущення, не знаючи всiх обставин справи, – найбiльша помилка. Це може вплинути на подальший хiд мiркувань.

– Скоро ви отримаете вашi факти, – буркнув я, вказуючи пальцем.