Безодня Маракота

Вечорами, коли сонце ховалося за пагорбами i вони занурювалися в похмуру тiнь, а пiсок сяяв золотом i море переливалося слiпучими барвами, я зазвичай вирушав на прогулянку берегом. Інодi брав iз собою книжку. Так зробив я i цього вечора i, розтягнувшись на пiску, намiрявся було почитати. Але не встиг влягтися, як раптом вiдчув, що мiж мною та сонцем постала якась тiнь. Озирнувшись, я побачив, на свiй превеликий подив, високого, статечного чоловiка. Вiн стояв за кiлька ярдiв i, хоча однозначно бачив мене, не звертав на мене уваги.

Суворо насупившись, незнайомець пильно дивився через мою голову на бухту та чорну лiнiю рифу Менсi. У нього було смагляве обличчя, чорне волосся, коротка кучерява борода, орлиний нiс i золотi сережки у вухах. Чоловiк справляв враження несамовитого, але по-своему шляхетного. На ньому була вицвiла вельветова куртка, сорочка з червоноi фланелi та високi, ледь не до пояса морськi чоботи. Я вiдразу ж упiзнав чоловiка, котрого помiтив минулоi ночi на гинучому кораблi.

– Он як! – роздратовано вигукнув я.

 – Отже, ви все ж дiсталися берега?

– Атож, – вiдповiв вiн правильною англiйською. – Та я тут нi до чого. Мене викинули хвилi. Як би менi хотiлося потонути.

Незнайомець балакав англiйською з легким iноземним акцентом, i його було доволi приемно слухати.

– Двiйко добрих рибалок, котрi живуть он там, врятували мене та доглядали за мною, але, правду кажучи, я не вiдчуваю до них подяки.

«Ого! – подумав я. – Ми з ним одна пара чобiт».

– А чому вам хотiлося б потонути?

– Бо там, – вигукнув вiн, у поривi пристрасного та безнадiйного вiдчаю викидаючи вперед своi довгi руки, – у цiй блакитнiй безтурботнiй бухтi, лежить моя душа, мiй скарб, все, що я любив i для чого жив.

– Ну, – заперечив я, – люди гинуть щодня, i хвилюватися через це зовсiм не варто. Щоб ви знали, ви ходите по моiй землi, i чим швидше звiдси заберетеся, тим менi буде приемнiше. Для мене цiлком достатньо клопотiв iз тiею, котру вже врятував.

– Котру ви врятували? – вiн аж рота роззявив.

– Авжеж, й якщо зможете прихопити ii з собою, то буду вам дуже вдячний.

Секунду вiн витрiщався на мене, немов насилу вникав у сенс моiх слiв, а потiм, дико зойкнувши, з дивовижною легкiстю помчав до мого будинку. Нi до, нi пiсля цього я не бачив, щоб людина бiгала так шпарко. Я кинувся за ним, обурений вторгненням, що загрожувало моему житлу, але ще задовго до того, як добiг до будинку, незнайомець уже пiрнув у вiдчиненi дверi.