Гетьман Іван Виговський

Панна Павлина була письменна, любила читати, дiставала книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала кiлька стародавнiх рицарських романiв, переложених на польську мову, i пам'ятала iх трохи не до словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на неi охота оповiдати тi рицарськi iсторii Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала ii оповiдання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила читати житiя святих.

Кiмнати, в котрих жили панна Павлина та Олеся, були невеличкi й невисокi.

Невеличкi вiкна з круглими маленькими шибками, пробитi височенько в товстих стiнах, нiби заглядали в кiмнати i неначе не насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень, кiмнати ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й приемнiшi, вистланi килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами в дорогих золочених шатах. Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнутоi на здорових пальцях основи i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та золотом покрiвець на аналой для церкви. Через одчиненi дверi свiтилась лампадка перед образами в Олесинiй опочивальнi, застеленiй килимами. Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини. В кiмнатках було тихо, спокiйно й чисто, як в монастирських келiях в черничок.

– От i лiто минае, а Виговський не приiздить до нас! – тихо почала говорити панна Павлина. – Не дай, Господи, як вiн не приiде! Ох, як буде важко та тяжко тобi, серце Олесю!

– Я й сама не знаю, чому вiн так запiзнився.

Може, його гетьман не пускае, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi Богдановi служба дуже важка, – обiзвалась Олеся.

– Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених… гарний, гарний, чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував вiн в покiйного мого панотця частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я й слово свое дала, а вiн як поiхав, як заiхав десь далеко, на вiйну, чи що, та тiльки я його й бачила.

Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi в словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, – говорила панна Павлина i разом з тим зiтхала так важко як людина, котра на вiки вiчнi втратила когось дорогого для серця.

– Виговський не з такiвських, цьоцю Павлино, я певна, що вiн не з такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже молодий.