Гетьман Іван Виговський

Новi порядки настали на Украiнi, – сказав Виговський.

– Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! – аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi.

– Князю, сядь! Не ходи! – промовила Любецька до чоловiка.

– За Польщi нам було добре, – говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, – народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв, скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину.

От я маю двое сiл на Полiссi, а з iх тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а моi хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi моеi землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в своi маетностi, бо хлопи бунтуються проти iх, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецькоi вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться.

– Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! – крикнула Любецька. – Будеш потiм стогнати цiлу нiч… В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, – тихо промовила Любецька до Виговського.

Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.

– Але що ж, князю, маемо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо скоiлось, – несмiливо обiзвався Виговський.

– Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! – прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, – поганi вони люди, бо накоiли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! – вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.

– Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi судомити ноги. Ой Господи!

– Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до мене не чiпляйся! – одповiв з криком Любецький.

– Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! – обiзвалась княгиня i почала тихо розмовляти з Павловською.

Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський сватае Олесю Стеткевичiвну.