По той бік раю

Вдивляючись через замерзле скло, вздовж лiхтарiв, якi освiтлювали вулицю, вiн побачив темнi контури веселоi компанii на санях. Дiяти треба було швидко. Вiн рiзко нахилився вперед i схопив Майру за руку (чи то пак за великий палець).

– Накажи йому iхати прямо в Мiнегагу… – палко прошепотiв вiн. – Я хочу поговорити з тобою… Я мушу поговорити з тобою!

Майра побачила всю компанiю попереду i раптом уявила свою матiр (прощавайте, правила пристойностi!). Вона заглянула в його очi.

– Звернiть у цей провулок, Рiчарде, i iдьте прямо в клуб Мiнегага! – гукнула вона у переговорну трубку.

«Я можу ii зараз поцiлувати… – подумав вiн. – Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!»

Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, i нiч довкола була свiжою, наче вiбрувала. Вiд сходинок замiського клубу простягались стежки – чорнi вигинистi лiнii на бiлому покривалi, велетенськi снiговi кучугури окреслювали iхнi межi, як слiди гiгантських кротiв. Вони затримались на мить на сходах i задивились на бiлий святковий мiсяць.

– Такий блiдий мiсяць, як тепер, – Еморi зробив непевний жест, – робить усiх таемничими. Знаеш, ти подiбна зараз на юну вiдьмочку, без шапки, iз скуйовдженим волоссям… – Їi руки пiдхопились зiбрати волосся. – Нi, облиш, ти виглядаеш чудово…

Вони поволi пiднялись догори сходами i Майра пройшла у невелику окрему вiтальню (точнiсiнько таку вiн намрiяв, щоб вогонь у камiнi горiв перед великим м’яким диваном). Кiлька рокiв потому це мiсце стало своерiдним театром для Еморi, колискою багатьох емоцiйних криз.

– Ти такий дивний хлопець… – спантеличила його Майра.

– Он як? Що ти маеш на увазi? – Еморi нарештi справдi стало цiкаво.

– Ой, ти завжди говориш про якiсь дивнi речi! Чому б тобi не пiти кататись на лижах завтра зi мною i Мерилiн?

– Я не люблю дiвчат при денному свiтлi, – коротко вiдповiв вiн, але зрозумiв, що це занадто рiзко, i додав: – Але ти менi подобаешся.

Майринi очi стали замрiяними. Ото буде що розповiсти Мерилiн! Тут, на диванi, з оцим дивовижним хлопцем… Камiн, вiдчуття того, що вони самi у цьому великому будинку…

Майра капiтулювала. Атмосфера була занадто доречною.

– А ти менi подобаешся вiд першого мiсця i до двадцять п’ятого, – зiзналась вона, ii голос тремтiв, – а Фроггi Паркер – на двадцять шостому.