По той бік раю

Вечiр за вечором над кампусом линув спiв старшокурсникiв, сповнений якоiсь меланхолiйноi краси, i крiзь мушлю свiдомостi новачка пробилось глибоке i трепетне благоговiння до цих сiрих готичних стiн i всього, що вони символiзували i зберiгали з давнiх-давен.

Вежа, яка височiла за його вiкном, вростала в небо вузьким шпилем, вiн тягнувся так високо, що здавався майже невидимим на фонi ранкового неба. Цей образ вперше пробудив у ньому сприйняття жителiв кампуса як чогось швидкоплинного i незначущого (якщо не бачити в них спадкоемцiв древньоi традицii).

Його око тiшило те, що готична архiтектура зi своiм устремлiнням до неба якнайкраще пасувала унiверситетськiй панорамi, i це усвiдомлення стало його власним здобутком. Рiвнi пасма зелених галявин, мовчазнi будiвлi унiверситетських корпусiв, де зрiдка деiнде свiтилось одиноке вiкно якогось схоласта, – все це глибоко врiзалось в його пам’ять, а стриманi обриси шпилiв доповнювали символiчно цю картину.

– До дiдька все… – прошепотiв вiн, змочуючи долонi у вологiй травi i проводячи ними по волоссю.

 – З наступного року я буду старатися!

Хоча вiн знав, що це дух шпилiв та веж навiяв на нього цю мрiйливу покiрнiсть, вселив у нього благоговiйний страх. Навiть якщо вiн зараз усвiдомлював свою непослiдовнiсть, перше ж зусилля могло занурити його у слабкiсть i нерiшучiсть.

Вiн нiби снив наяву. Вiн вiдчув нервове збудження (а можливо, це було лише биття потужного серця самого унiверситету). Це був потiк, куди йому доведеться кинути свiй камiнь, хоча невиразнi брижi на водi зникнуть майже одразу, як вiн занурить туди свою руку.

Зрештою, вiн ще нiчого не дав i нiчого не взяв.

Якийсь запiзнiлий першокурсник прошелестiв дощовиком, вiн гучно сопiв, хлюпаючи по мокрiй стежцi. Долинув чийсь голос десь iз-пiд невидимого вiкна, кинувши традицiйне: «Висунь голову!» Сотнi дрiбних звукiв струменем витiкали з туману i проникали нарештi в його свiдомiсть.

– Господи! – вигукнув вiн раптом i здригнувся вiд звуку власного голосу. Накрапав дощ. Ще хвилину вiн лежав нерухомо, обхопивши голову руками.

Потiм пiдхопився на ноги i обмацав свiй одяг.

– Я весь змок! – сказав вiн сонячному годиннику.

Історичний ескiз

Влiтку, пiсля того як Еморi закiнчив перший курс, почалась вiйна. Окрiм суто спортивного iнтересу (нiмецькi вiйська вже наступали на Париж), вiн не вiдчув анi захоплення, анi хвилювання. Вiн спостерiгав за подiями, як за якоюсь далекою мелодрамою, i сподiвався, що вона буде довгою i кривавою.