По той бік раю

На початку червня вiн вiдчув потребу у спiлкуваннi з кимось, щоб формулювати своi власнi iдеi, i на свiй власний подив, зустрiв однодумця-фiлософа в особi Рехiлла, старости шостого класу. В багатьох бесiдах, якi вони вели, гуляючи стежками чи лежачи на животi на краю бейсбольного поля, або пiзно вночi, викурюючи сигарети, вони перемелювали шкiльнi новини, i ось тут i зародився термiн «зализи».

– Є що курити? – прошепотiв Рехiлл, просуваючи голову крiзь дверi через кiлька хвилин пiсля вiдбою.

– Звичайно.

– Я заходжу.

– Вiзьми ковдру, вмощуйся он туди, на пiдвiконня.

Еморi сiв у крiсло i запалив сигарету, поки Рехiлл готувався для бесiди. Улюбленою темою Рехiлла було обговорення майбутнього своiх однокласникiв, а Еморi нiколи не набридало пiдкидати йому низку зарисовок.

– Тед Конверс? А, тут все просто. Вiн завалить екзамени i все лiто буде ходити на пiдготовку до Гарструма, тодi вступить до Шеффiлда i вилетить посерединi першого курсу. Потiм повернеться додому, буде пити-гуляти рiк-два, потiм татусь змусить його зайнятись торгiвлею фарб.

Вiн одружиться, у нього буде четверо синiв – усi такi ж тупоголовi. Вiн завжди буде думати, що Сент-Реджис зiпсував його, i вiддасть своiх дiтей в денну школу в Портлендi, помре вiд локомоторноi атаксii, коли йому буде сорок один. Його жiнка подаруе пресвiтерiанськiй церквi купiль (чи як воно там називаеться) iз вигравiруваним його iм’ям.

– Зажди, Еморi, це з бiса похмуро. А щодо тебе?

– Я – iз вищоi касти, ти теж. Ми фiлософи.

– Я – нi.

– Певно, що так. Голова у тебе варить добре.

Але Еморi знав, що анi абстракцii, анi теорii, анi узагальнення не переконають Рехiлла, поки вiн сам не почуе конктретний приклад.

– Нi, – наполягав Рехiлл, – усi тут мною користаються, а я нiчого з цього не маю. Я на побiгеньках у своiх друзiв (хай iм грець), я роблю уроки за них, витягую iх iз халеп, iджу до них влiтку в гостi i завжди розважаю iхнiх шмаркатих сестер. Я терплю, коли вони поводять себе як егоiсти, а вони думають, що достатньо проголосувати за мене, щоб вiдшкодувати все це менi, вони кажуть: «вiн великий чоловiк» у Сент-Реджисi.

Хочу бути там, де всi займаються своiми справами, i можна, коли що – послати когось куди треба. Я втомився бути «хорошим» з кожним недоумком у нашiй школi.

– Але ти не зализа! – вигукнув Еморi.

– Що?

– Не зализа.

– А що воно таке?

– Ну, це щось… словом, iх багато. Ти – не один iз них, i я теж.

– Ти можеш точнiше пояснити?

Еморi задумався.