По той бік раю

Йому було приемно, коли доктор Дугал пiсля однiеi жвавоi дискусii сказав йому, що вiн мiг би бути першим учнем у школi, якби ж у нього було хоч трохи завзяття. Але доктор Дугал помилявся. Це було неможливо – не такий у нього був характер.

Нещасний, самотнiй, вiдчужений з-помiж учнiв i вчителiв – так минув перший семестр Еморi. Але коли на Рiздво вiн повернувся в Мiннеаполiс, то нiкому не обмовився анi словом i був пiдкреслено жвавий.

– О, я спочатку був боязким новачком! – розповiдав вiн Фроггi покровительським тоном.

Епiзод з професором iз добрими намiрами

Останньоi ночi свого першого семестру Еморi якраз був у навчальнiй кiмнатi, коли йому передали, що мiстер Марготсон, старший викладач, хоче його бачити о дев’ятiй в своему кабiнетi.

Еморi подумав, що його чекають нуднi повчання, але для себе вирiшив бути ввiчливим, оскiльки мiстер Марготсон завжди був приязним до нього.

Наставник зустрiв його поважно i вказав на стiлець. Вiн кiлька разiв кахикнув, вигляд у нього був пiдкреслено щирий, такий, коли розмову затiвають на «делiкатнi» теми.

– Еморi, – почав вiн. – Я покликав вас для щироi розмови.

– Слухаю, сер.

– Я спостерiгав за вами цього року, i те, що побачив, менi до душi. Я гадаю, у вас е задатки достойноi людини.

– Так, сер, – Еморi вдалось прибрати вiдповiдного виразу на обличчi. (Хоча вiн ненавидiв усiлякi «душевнi» розмови, коли з ним говорили так, нiби вiн геть пропащий.

– Але я помiтив, – продовжував викладач, добираючи слова, – що ви – не дуже користуетесь популярнiстю серед хлопцiв.

– Це так, сер… – Еморi облизав сухi губи.

– Отож, я подумав: можливо, вам не зовсiм зрозумiлi мотиви iхньоi поведiнки? Я скажу вам, бо вважаю, що коли юнак знае своi труднощi, йому легше з ними впоратись i зрозумiти, чого ж оточення очiкуе вiд нього. – Вiн зробив паузу i знову делiкатно продовжив: – Здаеться, вони вважають вас дещо зарозумiлим.

Еморi не витримав. Вiн пiдхопився, ледь стримуючись.

– Я знаю! Ви гадаете, я не знаю? – Вiн уже кричав. – Я знаю, що вони думають! Навiщо ви менi це кажете? – Вiн схаменувся. – Я… я… менi треба йти, вибачте мою грубiсть…

Вiн вилетiв iз кiмнати. Дорогою до гуртожитку свiже повiтря охолодило його, вiн торжествував, що вiдмовився вiд допомоги.

– Старий дурень! – огризнувся вiн.