По той бік раю

Щодо суспiльства, тут його шанси були, мабуть, найбiльш хисткi. Хоча вiн однозначно вважав себе особистiстю, обдарованою незаперечним шармом, чаром, що дозволяло домiнувати над своiми ровесниками та приворожити будь-яке жiноче серце.

Щодо розуму, тут вiн вважав, що був, однозначно i без питань, вищий за всiх.

Але тут треба зробити уточнення: Еморi мав майже пуританську совiсть. Не те щоб вiн дуже ii наслухав (з часом вiн повнiстю знищив ii голос), але у п’ятнадцять рокiв ця совiсть ще твердила йому, що вiн значно гiрший за iнших хлопцiв… безпринципнiсть… бажання впливати на людей майже у всьому, навiть у найгiршому… безсумнiвна холоднiсть i вiдсутнiсть спiвчуття, що граничили часом iз жорстокiстю… пливке вiдчуття честi… грiховний егоiзм… тривожний прихований iнтерес до всього, що стосувалось питань статi.

Було в ньому якесь натужне вiдчуття слабкостi, що проступало крiзь його зовнiшню оболонку… Одна груба фраза з уст старшого хлопця (а старшi хлопцi зазвичай його зневажали) запросто могла вибити його з рiвноваги й увiгнати в похмуру чутливiсть, або боязку дурiсть… Вiн був рабом власних настроiв i вiдчував, що хоча й здатен на певну безшабашнiсть та зухвалiсть, але в ньому немае анi iстинноi хоробростi, анi самоповаги.

Марнославство, стримуване лише вiдчуттям недовiри до самого себе, чи то пак, знанням самого себе, вiдчуття, що люди автоматично пiдкоряються його волi, бажання випередити якомога бiльше хлопцiв по дорозi на якусь примарну вершину – з таким набутком Еморi поплив у юнацькi лiта.

На шляху до великоi пригоди

Лiтнього млосного дня поiзд зупинився у Лейк-Дженева. Еморi угледiв свою матiр, що чекала на нього у власному електромобiлi на засипаному гравiем шляху. Це було старе авто iз перших моделей, сiрого кольору. Те, як вона сидiла – грацiйно прямо, вираз ii обличчя, де злились воедино гiднiсть i краса, те, як воно ледь потеплiло давно забутою усмiшкою – сповнило його вiдчуттям гордостi за неi.

Вона роззирнулась обабiч i обережно рушила зi швидкiстю десь двi милi за годину, щомитi благаючи Еморi стежити за дорогою.

– Ти вирiс! Але ти досi дуже гарний, здаеться, ти проскочив той незграбний вiк, себто коли вiн починаеться? У шiстнадцять, п’ятнадцять чи чотирнадцять? Я постiйно забуваю, але ти його проскочив – це точно.

– Не сором мене… – пробурмотiв Еморi.