Діви ночі

Це смаколик, який вам i не снився.

– Смакалiк? – знову перепитали вони, не перестаючи хихикати, так, як це, мабуть, чинили чарiвнi англiйки, коли зустрiчали чарiвного аборигена.

Тодi вже я перейшов на свою ламану росiйську i пояснив, про що йдеться, описавши, звiсно, i тi вiсiм способiв. Ясно, що тут i камiнь пустив би слину, а тому я не здивувався, коли обидвi скочили зi мною у трамвай i навiть милостиво зафундували талона.

Заки ми дiсталися моеi хати на Голосковi, милi дiвчата повiдомили, що вони з Одеси i працюють в одеському цирку, який саме прибув до нас на гастролi.

Мешкав я на ту пору сам у привiтному будиночку, який належав колись моему дiдовi. А кишку та iншi смачнющi речi передали менi зi Станiслава батьки, бо там, де вони жили – на благословеннiй Софiiвцi, – трималося не тiльки гусей, качок, кролiв, свиней, кiз, а навiть корiв.

І от, коли ми плямкали вже над другою пательнею, панночки розкололися: нiякi вони не циркачки. Просто приiхали до Львова погуляти. Нiде не працюють, але кожна мае однокiмнатну квартиру в Одесi.

– Не знаю, чи коректним буде з мого боку запитання: з чого ви живете?

Панночки не могли натiшитися моею наiвнiстю:

– Який же вiн милий, правда?

Щось несмiливе i туманне почало засвiчуватися в моiй головi, неясний здогад ставив усе на своi мiсця, але одразу ж знаходив опiр при думцi: а що сказала б моя ненька, якби дiзналась, що гордiсть ii кулiнарного мистецтва – найкращу кишку всiх часiв i народiв – цямкають оцi… оцi… е-е… не знаю, як i сказати, бо те смачненьке слiвце, яке мае моя мама для даного хобi (нагадую: це був 1978 рiк, коли професiею таке заняття ще не називалося), може викликати у вас спазми горла, i якщо ви ненароком iсте зараз вареник, то лiпше менi стриматись.

– Так, вiн дуже милий, – пiдтвердила друга панночка i провела теплою долонею по моiй щоцi.

У читача може скластися враження, що автор був набагато молодший вiд своiх гостей. Насправдi було навпаки. Я мав тодi двадцять шiсть рокiв, а дiвчата – по вiсiмнадцять.

Однак почувалися вони впевненiше й розкутiше, анiж я, вони сипали дотепами, говорячи цiлком культурно, i лише деколи вставляли якесь одеське слiвце. Одну звали Марiанна, а другу Лена (насправдi Олександра, що iй дуже не подобалося). Я iх вiдразу перехрестив Марунькою i Леською, на що вони вiдреагували божевiльним реготом, але не заперечували.

Попоiвши та запивши львiвським пивом, моi кралi повмощувалися на канапi, закурили «Маlborо» i почали розповiдати.