Про життя

Люда прислухалась до звукiв, що долинали з двору. Стукiт нiби стих, але тут же знову вiдновився, нiби хто пилкою по металу водив.

Люда швидко набрала Костiн номер. Довго вийшов виклик, але трубку нiхто не брав. Люда знала, що Костя лягае пiзно – або ж працюе ночами, або ж, як казали про нього в селi, «козу водить». Люда ще раз набрала номер. Гудок – мовчання.

– Де ж ти?! – у вiдчаi повторяла вона, – де ж ти, коли так потрiбен?! Де!

Але трубка продовжувала вперто мовчати. Стукiт за дверима став ще сильнiшим.

Що ж, вирiшила Люда, доведеться самiй. Вона рiшуче, хоча й ноги пiдгиналися вiд страху, пiшла на кухню, знайшла ножа з найдовшим i найгострiшим лезом. Пiдiйшла до вхiдних дверей, глибоко вдихнула, виставила ножа вперед, рiзким рухом повернула ключ в замку i вiдкрила дверi.

На порозi сидiла Жулька – приблудна собака, яка прибилася до Людиноi садиби днями. Вся оббивка знизу на дверях була на стрiчечки подерта Жулькиними гострими кiгтиками – це так вона просилася в хату.

Тому й дверi стукали – були не дуже тiсно пiдiгнанi до налiчникiв.

Люда не знала що iй робити: чи смiятися з радостi, що все обiйшлося, чи дати добрячого копняка Жульцi, чи пустити ii в хату.

Люда зробила все вiдразу: розсмiялась i копняком загнала Жульку в коридор.

– Зараз руда, – сказала вона собацi, – я вiд страху мало не померла.

Жулька винувато, але вiддано дивилась хазяйцi в очi.

Аж тут пролунав телефонний дзвiнок. «Костя», прочитала Люда на дисплеi.

– Золотко, ти дзвонила, – прогудiв вiн в телефон. Вiдчувалося, що Костя гарно хильнув, та i музика десь фонила, – щось хотiла? Невже мене? – вiн весело загеготiв.

– Та вже нiчого, Костя, вже нiчого, – сказала Люда, зробила вiдбiй, а потiм витерла Костiн номер з пам'ятi.

Може й неправильно зробила. Але… Але…

Сон

Вже добрий десяток рокiв Оксанi час вiд часу снився дин i той самий жахливий сон: нiби вона бреде якоюсь розваленою будiвлею i не може знайти вихiд.

Навколо – руiни. Скрiзь темнiють, нiби очницi черепа, провалля вiкон, напiвзруйнованi сходи ведуть в нiкуди. І така тиша, що аж давить на ушi. Навколо – нi душi. Страшно так, що хочеться вити по вовчому на повний мiсяць, що час вiд часу, нiби насмiхаючись, заглядав у вiконне провалля.

Оксана знала одне – iй потрiбно будь що знайти вихiд з цих руiн. І тодi вона врятуеться. Вiд чого? Того вона не вiдала, бо нiби то нiхто за нею не гнався.