Трістрам Шенді

] – говорить нам в одній зі своїх Декад, якими він завершує «Божественне мистецтво роздуму», надруковане в Лондоні 1610 року Джоном Білом, який мешкає в Олдерсгейт-стріт, що немає нічого огиднішого за самовихваляння, і я абсолютно з ним згоден.

Але з іншого боку, якщо вам у чомусь вдалося досягти досконалості й ця обставина ризикує залишитися непоміченою, – я вважаю, що так же огидно позбутися почесті й зійти в могилу, забравши таємницю свого мистецтва.

Я перебуваю якраз у такому становищі.

Бо в цьому довгому відступі, до якого я випадково був залучений, так само як і в усі мої відступи (за єдиним винятком), є одна тонкість відступального мистецтва, достоїнства якого, боюся, досі уникали уваги мого читача, і не через брак прозорливості в нього, а тому, що цю чудову рису зазвичай не шукають і не припускають знайти у відступах: – полягає вона в тому, що хоча всі мої відступи, як ви бачите, правильні, чесні відступи – і хоча я ухиляюся від мого предмета не менше і не рідше, ніж будь-який великобританський письменник, – однак я завжди прагну влаштуватися так, аби головна моя тема не стояла без руху за моєї відсутності.

Так, наприклад, я тільки зібрався було накидати вам основні риси вкрай химерної вдачі дядька Тобі, – як наткнувся на тітку Діну і кучера, які відвели нас за декілька мільйонів миль, у саме осереддя планетної системи.