До зірок

Бiльш надiйним виявився мiлкий снiжок на газонi, i, вiдступивши вiд тротуару, вони знову накинулися один на одного, люто розмахуючи кулаками й перетворюючи снiг пiд ногами на брудне мiсиво.

Мiсяць уповнi та бурштинова смуга свiтла з вiдчинених дверей давали змогу iм чiтко бачити один одного, i билися вони мовчки, тож у тишi безлюдноi вулицi були чутнi лише iхнi знесиленi, гарячковi видихи та глухi удари, коли один iз них валився в ляпавицю. Кiлька разiв вони, послизнувшись, падали разом, i навiть тодi, лежачи на снiгу, лупцювали кулаками один одного.

Десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин тривала ця безглузда баталiя пiд мiсячним сяйвом. В якусь хвилину передиху обидва в мовчазнiй домовленостi скинули iз себе пiджаки й жилети, i тепер мокрi рванi сорочки трiпотiли на iхнiх спинах клаптями. Розтерзанi, кривавi, вони настiльки втомилися, що трималися на ногах лише тодi, коли пiдпирали один одного – достатньо було наймiзернiшого поруху, просто спроби замахнутися, i вони знову вклякали на снiг.

Та поклали вони край цiй битвi не тому, що втомилися, i не тому, що вона була безглуздою – саме через цю безглуздiсть вони i не могли зупинитися. Їх втихомирило iнше: борюкаючись вкотре на землi, чоловiки раптом почули чиiсь кроки неподалiк. Якось вони примудрилися вiдповзти в тiнь, завмерли i лежали поруч, не рухаючись, затамувавши подих, мов забiяки, що гралися в iндiанцiв. Коли кроки стихли, звелися на ноги i як п’янi витрiщилися один на одного.

– Прокляття яке, – хрипко видавив Маркi.

– З мене теж, – вiдповiв Джон Ендрос. – Ситий по саму зав’язку.

Вони ще раз кинули погляд один на одного, цього разу вже похмурий, так, нiби пiдозрювали, що кожноi наступноi митi хтось знову запрагне продовжити боротьбу. Маркi сплюнув кров iз розбитоi губи, тихо вилаявся, i, пiдiбравши пальто iз жилетом, i почав старанно струшувати снiг, нiби единою турботою для нього було те, щоб вони не промокли.

– Може, зайдеш умитися? – раптом спитав вiн.

– Нi, дякую, – промовив Джон, – треба йти.

Вiн теж пiдiбрав пiджак, жилет, потiм пальто i капелюха. Спiтнiлому, наскрiзь змокрiлому, йому не вiрилося, що, якихось пiв години тому на ньому був увесь цей одяг.

– Що ж… На добранiч, – пробурмотiв вiн нерiшуче. Раптом вони пiдiйшли один до одного та потиснули руки. Рукостискання не було звичайною формальнiстю: Джон навiть обiйняв Маркi за плечi й кiлька разiв тихенько поплескав по спинi.