До зірок

Пiд час перерв у його оповiдi розмови точилися про такi побiчно пов’язанi зi справою предмети, як вбивства i привиди, i цими розмовами хлопцi увiгнали себе в стан вiдчутноi панiки.

І справдi, кожен з них – щоправда рiзною мiрою – повiрив, що в околицях орудуе зграя викрадачiв дiтей.

– Менi це не подобаеться, – повторив мiстер Блер. – Треба, хлопчики, провести вас по домiвках.

Безiл сприйняв цю пропозицiю з полегшенням. Вечiр, поза сумнiвом, видався на славу, але джини, випущенi з пляшки, часто вiдбиваються вiд рук.

У передпокоi Імоджен, скориставшись моментом затяжного прощання матерi з мiстером Блером, кивком поманила Г’юберта назад до бiблiотеки. Готовий до нових негараздiв, Безiл нагострив вуха. До нього долинули шепiт i приглушений шум нетривалого опору, за якими пролунали аж нiяк не скромнi, але цiлком зрозумiлi звуки. Безiл вийшов iз дверей, i куточки його губ сумно опустилися.

Трохи згодом усi пiшли по домiвках, тримаючись докупи та постiйно озираючись довкола. Невiдомо, що очiкували побачити Безiл, Рiплi та Бiлл, пильно вдивляючись в лиховiснi пащеки вулиць, заглядаючи за дерева, що в темрявi здавалися величезними, та глухi паркани; iм, ймовiрно, ввижалися там тi самi гротескнi волохатi розбiйники, якi цього вечора пiдстерiгали в засiдцi Г’юберта Блера.

VI

Тиждень потому Безiл i Рiплi дiзналися, що Г’юберт iз матiр’ю поiхали на все лiто до моря. Безiл навiть засмутився. Вiн хотiв перейняти у Г’юберта кiлька витончених манер, якi однолiтки вважали доволi дивовижними i якi могли б стати в пригодi восени, коли вiн поiде в школу-пансiон. Згадуючи трюки Г’юберта, вiн почав тренуватися. Спирався об дерево i нiбито промахувався повз, а також вчився котити по руцi ролик, почав носити свою кепку набакир, як Г’юберт.

Та все це тривало недовго. Згодом вiн збагнув, що незважаючи на те, що хлопчики й дiвчатка були завжди готовi слухати все, що вiн говорив, i роти iхнi при цьому починали рухатися буквально в унiсон його словам, вони нiколи не дивилися на нього так, як дивилися на Г’юберта. Тому вiн вiдмовився вiд гучного смiху, котрий так дратував матiр, i знову став носити кепку рiвно, як i ранiше.

Та змiни бiльше торкнулися його душi.