До зірок

Сама жвавiсть дiвчинки вже за десять хвилин його дратувала; Джон сердився, коли в будинку щось розбивали, а якось в недiлю, коли Едi кудись сховала пiкового туза та зiрвала партiю у бридж, вiн улаштував таку баталiю, що довiв дружину до слiз.

Джон розумiв, що поводиться нерозумно, i йому було соромно. Бо такi iнциденти – невiдворотнi: не тримати ж доньку постiйно нагорi, в дитячiй кiмнатi, коли вона, за словами дружини, стае дедалi бiльш «самостiйною лю- диною».

Едi було два з половиною роки, i сьогоднi ii, наприклад, запросили на дитячу забаву.

– Любий, коли повернешся, завiтай до Маркi, добре? – мовила далi дружина. – Буде весело. Я одягну Едi в нову рожеву сукенку…

В слухавцi почувся трiск, i всi змовкли: очевидно, телефон рiзко жбурнули на пiдлогу. Джон розсмiявся i вирiшив ранiше пiти з роботи: думка про дитячу вечiрку в чужому будинку видавалася йому кумедною.

– От буде гармидер! – весело уявляв вiн. – Десятки матусь, якi не помiчають нiчого, крiм свого чада. Всi малюки б’ють посуд, кидаються на торт, а iхнi матерi, вертаючись додому, запевняють себе, що iншим дiтям до iхньоi ще далеко.

Сьогоднi вiн був у доброму гуморi – ще нiколи справи не йшли так добре, як цього дня. Коли зiйшов на своiй станцii, вiдмахнувся вiд нав’язливого таксиста та крiзь крижанi грудневi сутiнки рушив угору довгим пагорбом додому. Була лише шоста година, та мiсяць уже величаво сяяв на небi, огортаючи блискiтками цукристий снiжок на газонах.

Поки вiн йшов, наповнюючи легенi морозяним повiтрям, радiсть його з кожним кроком зростала, а дитяча забава дедалi бiльше полонила уяву. Джон намагався вимальовувати образ Едi серед ii однолiткiв, та ще в уявi постала ця доросла рожева сукня, яка ii переродить. Чоловiк пришвидшив крок, пройшов повз свiй будинок, у вiкнi якого все ще мигтiла рiзнокольоровими вогниками обсипана ялинка, i звернув на сусiдню дорiжку.

Тiльки-но пiднявся цегляними схiдцями та подзвонив, як почув голоси, що лунали зсередини, й втiшився, що не запiзнився. Затим пiдняв голову й прислухався: голоси були не дитячi – в будинку говорили, щонайменше, трое осiб; говорили гучно та сердито, а один iз голосiв, що вiдразу здiйнявся до iстеричного ридання, неодмiнно належав його дружинi.

– Щось трапилося, – промайнула в нього думка.