З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Вiн же ж мрiяв про власне кубло, про дружину, про серденят, про мирний труд, а мусив воювати, рiдний край обороняючи вiд зазiхань чужинцiв, простих людей – од панiв, бо знав обов’язок перед народом, але ж бували й такi ось хвилини, коли не ставало вiд того легше на душi.

Рука його ненароком торкнулася до струн, i Мамай, на мить забувши про чарiвну силу своеi бандури, припав пiдборiддям до верхняка, i забринiла вона в його гарячих руках, i сам вiн забринiв од захвату i тихо заграв до пiснi, ледве чутноi, яку вiн, зажурившись, замугикав собi пiд нiс:

Побратався сокiл

З орлом сизокрилим…

І пiсня ця пливла в спокiйному анданте, та й нiчого надто сумного нiби й не було в нiй, але Козак, замислившись, струни торкав журливо, i чарiвна бандура показала раптом свою дивовижну силу.

А сила в тiй тридцятидвохструннiй бандурi була така: коли Мамай грав сумноi, всi довкола, хто чув той бренькiт тихомовний, усi плакали, бо ж не плакати не мали снаги.

Коли ж вiн грав веселоi, нiяким робом не могли слухачi на мiсцi вдержатись, бо гналися в танець, а то ще й реготали, наче турки, що накурились опiю, i коли Козак Мамай не хтiв спинитись, люди знемагали замалим не до смертi в шаленому танцi, якщо запорозький характерник занадто гучно й весело посмикував струни та приструнки: терцii та бунти, найтовщi, та кишковi баси, бо ж мала кожна з тридцяти двох струн свою осiбну силу впливу.

Та на цей раз, ненароком загравши, бриньчав Мамай сумно, але в мiру, то хоч i плакали всi потроху, але не ревно, а просто зажурились, самi не знаючи – чому…

Заплакала й неня Михайликова, забувши про киплячий кулiш.

Та й козаки-нетяги, що втекли вiд пана Купи, зашморгали носами.

І старий козак-чатовий при хвигурi засмутився до слiз, – бо ж приводiв до смутку та печалi в кожного було задосить i тодi.

Та й Пилип-з-Конопель, чудернацький той запорожець, забув думати про свого Скаррона з його «Комiчним романом».

Заплакав би й Михайлик, коли б вiн плакати вмiв, бо ж вiн перебував саме в тiм переступнiм вiцi, коли дитячих слiз уже не стало, а гiрких, чоловiчих, Бог йому ще не дав.

Отак от i зажурилися всi.

Заскавулiв навiть вражливий Песик Ложка, хоч йому не перепало сьогоднi жодноi краплини оковитоi, аж Мамай схаменувся, згадав про владу свого струменту, а вгледiвши сльози, мерщiй, щоб не ятрити таких дзвiнких сердець, поклав бандуру на пухкий духовитий килим сивого чебрецю.