З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Почуе ii плач Галайда, i подасться з ватагою недеями, i ходитиме вiд села до села, полишаючи за собою чорнi димарi на мiсцi панських дворiв.

Тарани проб’ють останнiй мур, i озлобленi довгою облогою шляхетськi бузувiри ринуть з переможним криком i зiмнуть двi сотнi русинських ратникiв, що обороняли вали.

А кiлька отрокiв з Івашковоi охорони чекатимуть напоготовi в дитинцi i ждатимуть, поки впаде кована залiзом дубова брама замку. Уже не буде в них нi стрiл, нi пороху, анi смоли, тiльки бойовi молоти й мечi.

Брама впаде i наперед вийде ставний вусатий парубок, який не вмiтиме орудувати мечем. Вiн пошпурить меч i схопить молот, i битиме ним по шоломах з дикою люттю – востанне мститиме за кракiвськi кривди, за львiвський сором, за вiру православну, за землю руську, за Орисю i за свое життя. І не доступиться нiхто до нього, вороги десятками падатимуть на брук, поки не обступлять його тiсним колом i пiднiмуть на списи.

І згадаеться йому в останню мить лише замерзлий Стир, стебла зжухлого очерету над снiгом i постать у бiлому кожушку й гарячiй шалевiй хустинi з довгими тороками, i зникне дорога постать назавжди у чорному маревi…

А Івашко Преслужич-Рогатинський загине останнiм – на самому вершечку вежi бiля снiжно-бiлого стягу з золотим левом.

А потiм, за Бродами, Осташко й Орися наздоженуть старця Гаврила, що втратив око й руку пiд Грюнвальдом, i двох слiпцiв, яким вибрали очi хрестоносцi, й коломенського дiда, котрий за князя Дмитрiя вiддав обидвi руки на Куликовому полi.

А за Орисею пропаде слiд. Та хтозна… Може, ii правнук стане кобзарем. І вiстуватиме вiн грiзнi походи козакiв, якi втоплять у гнилому болотi католицьку чуму. Бо прийде час, i в цьому замку, який нинi стане руiною, народиться орел Зiновiй, на прозвище Хмель, i назове його народ Богом Даним, i на тому самому шпилi, де стоiть у цю мить Івашко Рогатинський, водрузить вiн малиновий звитяжний стяг.

Буде…

Сурми розкраяли, розбили тишу. Бiлий кiнь стрепенувся, у бiлого коня здибилась грива, кiнь пiдвiв голову до багряноi смужки обрiю i вдарив копитами. Захрустiла жорстка трава, посипалися голки з сосон, бiлий кiнь мчав по Вороняцькому хребту, i стугонiла стужавiла земля.