З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Часом вони стрiчалися очима, коли рвалася нитка розмови, i тодi вони переставали дихати й жувати iжу. Вони нiби кам’янiли обое i вдивлялися одне в одного до дна. Коли отак iм стало нiчим дихать раз, Олеся застогнала вся i притулила руки до грудей.

– Ой Боже мiй! Що ж воно буде з нами?

Коли у хатi стало темно, вона рiшилась перша. Пiдiйшла до полу i довго-довго слала мовчки чисту полотняну постiль. Вона виймала з материноi скринi чистi новi рядна, напiрники, рушник, поклала двi подушки рядом, задумавшись на мить, i принесла знадвору квiтiв.

Не спiвали дружки. Нiхто не посiвав Олесину постiль нi житом, нi пшеницею, i не шумiв у головi весiльний хмiль. Не спiвали свахи лукавих пiсень. Сама собi Олеся готовила весiлля.

Тихо було в хатi. Тiльки далеко десь гупали важкi гармати та часом торохтiв у небi далекий чужий лiтак.

– Не дивись на мене, – попросила Олеся i, важко зiтхаючи, одягла нову сорочку. Василь чув, як стугонiло його серце.

– Як у мене б’еться серце…

– І у мене, – сказала тихо Олеся.

Вона стояла коло лiжка у довгiй мережанiй сорочцi.

Мiсяць освiтлював ii з вiкна.

– Як тебе звуть?

– Василь.

– А мене Олеся. Дай руку.

Вона притулила його руку до свого серця.

– Я нiколи тебе не забуду, – сказала вона журно i строго i поцiлувала Василя в щоку коротким, холодним, немов дитячим, поцiлунком.

– Скажи i ти оцi слова.

Василь повторив слова i сам не впiзнав свого голосу, такий вiн був низький i урочистий.

Раптом задзеленчали шибки. Низько над самою хатою проревла страшним ревом велика зграя ворожих лiтакiв. Загримiли бомби на шляху за селом.

– Прощайте! – лунав десь здалека голос парубка.

– Ой дiточки ж моi, дiточки… – жалiбно голосила понад шляхом розлука.

Вони довго лежали мовчки, прислухаючись мимоволi до крикiв. Потiм Олеся розказала Василю, що це плаче ii тiтка Мотря, у якоi забрано до армii вже чотирьох синiв.

– А це вже п’ятий прощаеться, Іван, – останнiй.

– Так, – зiтхнув Василь. – Як гарно ти пахнеш любистком.

– А ти, коли дишеш, пахнеш огiрками, огiрковим листом.

– І ти…

– І ти… – прошептала Олеся.

Вони вдивлялися одне в одного широко вiдкритими очима i за всю нiч так i не звели очей. Потроху в них ущухла несмiливiсть. Вони знаходили одне в одному щось дивне i несподiване, якiсь чарiвнi вiдкриття. Пройшла непевнiсть i ще щось невимовне.