З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Розривалися неначе всi зв’язки життя. Люди перестали робити. Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дiвчиною. Вона була красива i чепурна. Олесею пишався весь куток. Бувало, по роботi вона щовечора, мов птиця, ну так спiвала коло хати на цiлий куток, що, мо’, й не снилось нi однiй артистцi з орденами. А вишивки ii висiли по стiнах пiд склом у европейських музеях – у Лондонi, в Альберт-Вiкторiя музеi, в Парижi, в Мюнхенi, у Нью-Йорку, хоча вона про це й не знала. Учила ii покiйна мати усьому. Була Олеся тонка, обдарована, артистична натура, тактовна, роботяща i бездоганно вихована хорошим чесним родом.

Пили бiйцi воду i сумно проходили далi. Вона вже нi про що не питала в них. Вона жадiбно вдивлялася в кожне лице i в кожних очах читала смуток. Велике, багато бiльше, нiж може вмiстити свiдомiсть, горе впало на народ, придушило його, погнало.

– Будь здорова, дiвчино. Бувай щаслива, – сказали iй трое стомлених артилеристiв i пiшли од криницi.

«Останнi йдуть, – подумала Олеся. – Невже останнi?»

І рiшилася вона на крок не чуваний, не бачений нi в ii селi нiколи, нi в усiм ii народi. На вчинок надзвичайний, вiд одноi згадки про який у неi захолонуло i спинилося серце. На вчинок грiзний, що пiдказав iй грiзний надзвичайний час. Що кинуло ii на цей вчинок? Що наштовхнуло ii? Глибина iнстинкту роду, пiдсвiдома мудрiсть, що з’являеться на допомогу людинi в грiзнi часи, коли розум холоне i не встигае усвiдомити небезпеку, i спитати нiкого, i грiзний час летить лавиною з гори.

До Олесi пiдiйшов один з останнiх юнакiв танкiст Василь Нечай аж iз-пiд Кам’янця i жадно припав до вiдра. Був вiн хороший, кремезний юнак. Одежа вся в пилу i потi. На рукавi i спинi пропалена сорочка на пожарах. Здоровi темнi руки, патьоки на шиi i скронях i зморшка на чолi також не по лiтах.

– Спасибi, дiвчино. Прощай, – промовив вiн, пiдвiвшись од вiдра.

– Щаслива путь… Постiй… Слухай, – сказала Олеся тихо, дивлячись на танкiста глибокими скорбними очима. – Я тебе щось попрошу…

– Мене? Що мене просити? – поглянув на неi танкiст, i надзвичайний вигляд Олесi прикував його на мить до себе. – Що ти, дiвчино?

– Слухай, – сказала Олеся, – переночуй зi мною. Вже наступае нiч… Коли ще можна, чуеш?

Вона поставила вiдро i пiдiйшла до нього.