З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Коли б iх скласти в одне почуття гнiву – рiчки б розступилися передо мною.

Я йшов лозяною стежкою. Менi було важко, я говорив дiду:

– Ми вернемось, дiдусю. Простiть нас. Ми вернемося, як би дорого ми не заплатили за нестаток ненавистi. Простiть нас, дiду, що не доглянули ми вашу старiсть. Спасибi вам, нашi харони. Не жалiйте нас. Жаль i збiльшуе ненависть, i пiдточуе коренi ненавистi. Як шашiль. В оцiй рiчцi ми втопили свiй жаль i вийшли на берег спустошенi. Хай же душi нашi наливаються ненавистю до ворога i презирством до смертi.

– А ви думаете, нам не важко i не жалько одступати?

– А що менi думать! Думайте ви. Життя ж ваше вже, а не мое. А я тiльки так скажу. Не з тiеi пляшки наливаете. П’ете жаль i скорботи. Це, хлопчику, не вашi напоi. Це напоi бабськi. А вам би треба було од крепкоi ненавистi налити та презирства до смертi. От ваше вино. А жаль – це не ваше занятiе. Ваш жаль породить багато жалю, i слiз, i розпачу людського. Перемагають гордi, а не жалiсливi.

– Та що ти з ними, сопляками, говориш?

В цей час снаряд упав недалеко од нас i пiднiс догори великий водяний стовп. Всi понишкли i схопилися за борти човна.

– Сидiть тихо, коли не вмiете плавать.

– А що риби поглушить у рiчках!

– Еге. Позаторiк подохла од задухи, а решту зараз нiмець висадить гарматами. Спустiють i рiчки, мабуть, i все на свiтi.

– Нiмець ненавидить цiль, а ви? А ви все думаете, а треба не думати, а ненавидiти цiль…

– Я ненавиджу нiмцiв, дiду, всiею свое душею, – крикнув Сеня Тополя i навiть схопився за нову кобуру.

– Значить, душа в тебе мала. А ти прикуй себе ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смертi, а там уже люди розберуться, який ти був – нервний чи нi. А то виходить, що ненавистi в тобi багато, правда, а нервiв, а любовi до себе ще бiльше, от i «перевезiть, дiду».

– Ну це не всякий може.

– Отож-то й е. А треба, щоб всякий мiг, iсти ж усякий требуе. І язиком галакать всi навчились.

– Багато вони вчилися ненавидiти дома всяких несогласних, так у них до нiмцiв не вистачило, чи що? Та хто iх зна.

Тополя притих.

Коли до берега пiд’iхали нiмцi, збудженi i гарячi, як хорти, – вони довго й нещадно били дiда Савку i дiда Платона, потiм сiли в човен i велiли перевозити негайно на той берег. Посеред Днiпра Савка до Платона:

– Платоне, прости мене.

– Бог простить.

– У другий раз – Бог простить. У третiй раз – Бог простить.