Міфи та легенди українців

Вони знову починають його гризти, гризуть, гризуть, – лишаеться тiльки перекусити, та прийде Великдень, i воно знов удвiчi наростае. Так воно собi йшлося з року в рiк, так i нинi ведеться.

Земля

Ото як задумав Господь сотворити свiт, то i говорить до найстаршого ангела Сатанаiла:

– А що, – каже, – архангеле мiй, ходiмо творити свiт!

– То ходiмо, Боже! – каже Сатанаiл.

Ото вони й пiшли над море, а море таке темне-темне – сказано: безодня! Ото Бог i каже до Сатанаiла:

– Бачиш, – каже, – отую безодню?

– Бачу, Боже!

– Іди ж, – каже, – у тую безодню на самее дно та достань менi жменю пiску.

Гляди ж тiлько, як будеш брати, то скажи про себе: «Беру тебе, земле, на iм’я Господне».

– Добре, Боже!

Впiрнув Сатанаiл у самую безодню над самий пiсок, та й заздрiсно йому стало.

– Нi, – каже, – Боже! Приточу я i свое iм’я, нехай буде разом i твое, i мое.

І бере вiн той пiсок та й каже:

– Беру тебе, земле, на iм’я Господне i свое!

Сказав – сказав. Прийшлося виносити, а вода йому той пiсок так i змивае.

Той так затискае жменю, але де вже Бога ошукати! Заким вигулькнув iз моря, так того пiску як не було: геть вода змила!

– Не хитри, Сатанаiле, – каже Бог, – iди знову, та не приточуй свого iм’я!

Пiшов знову Сатанаiл, але чорт чортом, – знову примовляе:

– Беру тебе, земле, на iм’я Господне i свое, – i знову пiску не стало.

Аж за третiм разом сказав уже Сатанаiл:

– Беру тебе, земле, на iм’я Господне.

І ото уже несе та й не стискае: так i несе на долонi, щоб то вода змила.

Але дарма: як набрав повну руку, то так i винiс до Бога.

І взяв Господь той пiсок, ходить по морi та й розсiвае. А Сатанаiл давай облизувати руку: «Хоч трохи, – думае, – сховаю для себе, а потiм, – думае собi, – землю збудую!» Ото Господь розсiяв.

– А що, – каже, – Сатанаiле, нема бiльше?

– А нема, Боже!

– То тра благословити! – каже Господь та й благословить землю на всi штири частi.

І як поблагословив, так тая земля i зачала рости.

Ото росте земля, а тая, що у чорта в ротi, i собi росте.

Далi так розрослася, що i губу розпирае. Бог i каже:

– Плюй, Сатанаiле!

Той i зачав плювати та харкати: то де плював, то там виростали гори, а де харкав, то там скали… От через що то у нас i земля нерiвна! Воно ще, кажуть, що нiбито тi скали та гори Бог знае доки б росли, а то Петро та Павло як закляли iх, то вони вже i не ростуть.

А ото вже Господь i каже до Сатанаiла:

– Тепер, – каже, – Сатанаiле, тiлько б посвятити землю.