Маленькі жінки. Частина 1

Проте погляду вiд дверей не вiдвела.

– Менi набагато краще, i я дуже вам вдячний. Тiльки боюся, що ви втомилися вiд розмов зi мною. Це було так приемно, що я не мiг зупинитися, – з вдячнiстю мовив Лорi.

– Там лiкар, пане. Вiн хоче оглянути вас, – сказала служниця, зайшовши до кiмнати.

– Ви не заперечуете, якщо я залишу вас на хвилину? Мабуть, треба побачити лiкаря, – галантно мовив Лорi до своеi гостi.

– Звiсно! Тут так гарно, що я iз задоволенням почекаю вас, – сказала Джо, захоплено розглядаючись навколо.

Тож Лорi пiшов, залишивши гостю розважати себе самостiйно. Вона стояла перед прекрасним портретом старого пана, коли дверi знову вiдчинилися. Не обертаючись, Джо рiшуче сказала:

– Тепер я впевнена, що не маю боятися пана Лоуренса, бо в нього добрi очi. Хiба що дещо похмурий вираз обличчя, можливо, тому, що виглядае як дуже владна й вольова людина. Вiн не такий красивий, як мiй дiдусь, але подобаеться менi.

– Дякую, панно, – сказав грубий голос позаду неi, а там, на ii превеликий жах, стояв старий мiстер Лоуренс.

Бiдна Джо почервонiла, ii серце почало битися ще швидше, коли вона усвiдомила те, що сказала. Кров ударила iй в голову, але за якусь хвилину вона опанувала себе i дике бажання втекти потроху зникало. Адже дiвчата смiялися б над нею за цей вчинок. Тож Джо почала гарячково розмiрковувати, як вийти з делiкатноi ситуацii. Ще один погляд, кинутий на пана Лоуренса, засвiдчив, що живi очi пiд густими бровами були добрiшими, нiж на портретi.

У них Джо вгледiла хитринку, тож ii страх майже зник. Грубий голос, мiж тим, став ще суворiшим. Пiсля короткоi паузи, старий пан запитав Джо:

– То ти мене не боiшся, так?

– Лише трохи, пане.

– І ти не вважаеш мене таким же гарним, як твiй дiдусь?

– Не зовсiм, пане.

– І в мене е величезна воля, чи не так?

– Я тiльки сказала, що думаю так.

– Але я тобi подобаюся, незважаючи на це?

– Так, пане.

Ця вiдповiдь явно йому сподобалась.

Вiн коротко засмiявся, потиснув дiвчинi руку, а потiм, поклавши палець пiд пiдборiддя, пiдняв ii голову i, роздивившись обличчя, вiдпустив, промовивши з поклоном:

– У тебе дух дiдуся, але не його зовнiшнiсть. Вiн був хорошою людиною, моя мила, i, що важливiше, смiливим i чесним, i я пишаюся тим, що був його другом.

– Дякую, пане! – пiсля його слiв Джо почувалася цiлком комфортно, бо зрозумiла – з паном Лоуренсом можна бути вiдвертою.