Маленькі жінки. Частина 1

Роздiл п’ятий

Сусiдськi взаемини

– І що ти збираешся робити? – запитала Мег одного снiжного дня, коли ii сестра бродила по вiтальнi в гумових чоботях, старому плащi з каптуром, тримаючи в однiй руцi з мiтлу, а в другiй – лопату.

– Йду попрацювати, – вiдповiла Джо з бешкетним блиском в очах.

– А хiба двох довгих прогулянок цього ранку не досить? Сьогоднi холодно й похмуро, я б радила тобi залишитися в теплi та сухостi, як я, – сказала Мег, зiщулившись вiд однiеi лише думки про те, як морозно надворi.

– Як-то кажуть, слухай поради та роби навпаки! Не можу я залишатися вдома цiлий день, наче кiшка, я не люблю дрiмати бiля багаття. Менi подобаються пригоди, i я збираюся iх знайти.

Мег пiдсунулася ближче до камiна, зосередившись на читаннi «Айвенго», а Джо вирушила розчищати дорiжку. Снiг був легким, i, швидко працюючи мiтлою, вона незабаром пройшлася по всiх стежках саду, щоб Бет могла, коли зiйде сонце, спокiйно виводити своiх ляльок на свiже повiтря. Сад вiддiляв будинок сiмейства Марч вiд будинку пана Лоуренса.

Вони розташувалися в передмiстi, яке все ще походило на село, з гаями й клумбами, великими садами й тихими вулицями.

Низька огорожа роздiляла цi два маетки. Старий коричневий будинок Марчiв, що виглядав дещо вбого без виноградних лоз, якi влiтку покривали його стiни, i квiтiв, що в теплi днi прикрашали подвiр’я. По iншу бiк знаходилася велична кам’яниця, у якiй явно було повно всiляких зручностей та розкошi, вiд флiгеля з каретами до доглянутих дорiжок, що вели в зимовий сад, а в самому будинку, коли на вiкнах вiдкривалися штори, виднiлися гарнi речi.

І все-таки цей будинок справляв враження неживого, бо на галявинi не бавилися жвавi дiти й жодне материнське обличчя нiколи не посмiхалося з вiкна, мало хто туди заходив i виходив, крiм старого пана, його онука та слуг.

Для живоi уяви Джо цей прекрасний будинок здавався якимось зачарованим палацом, сповненим пишнотами i таiнами, речами, яких нiхто нiколи ще не бачив. Вона давно хотiла побачити, що там приховано й познайомитися ближче з малим Лоуренсом, який, здавалося, хотiв мати друзiв, але не знав, як заговорити з людьми.

Пiсля балу Джо додалося нетерплячки, i вона придумала багато хитрощiв, щоб подружитися з ним, але останнiм часом хлопця нiхто не бачив. Джо вже почала думати, що вiн поiхав, аж ось одного разу його смугляве обличчя з’явилося у вiкнi верхнього поверху. Вiн задумливо дивився на iхнiй сад, де Бет та Емi гралися в снiжки.