Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Я одразу зрозумiла, чим тут пахне. Обличчя ii палало, коси були розпатланi. Хоч вона так заступила менi дорогу, щоб я не могла пройти, я звелiла iй вiдсторонитися i зайшла.

Ладна закластися головою, що хтось утiк з кiмнати у глибину помешкання. На жаль, я не мала змоги обшукати всi закапелки. На столi стояли двi фiлiжанки недопитоi кави i фрукти. Отже, користуючись iз того, що господаря нема вдома, вона приймае тут своiх коханцiв, а потiм вони обкрадуть його чи навiть уб’ють. Адже про таке весь час пишуть у газетах.

Я спитала ii:

– Що це, у вас гостi, панночко?

Вона нахабно подивилася менi у вiчi i збрехала:

– Даруйте, панi, але нiяких гостей тут нема.

– Пан Тоннор дозволяе вам користуватися патефоном?

– Вiн нiколи менi цього не забороняе, панi.

Я не могла бiльше дивитися на ii зухвалу фiзiономiю i заприсяглася собi, що на друзки розiб’юся, але доможусь, аби Роберт вигнав ii геть. Нехай вiзьме собi лакея. Найгiрше було те, що я не могла пояснити цiй гусцi, чого прийшла.

Четвер

Нарештi приiхав Яцек. Певне, у Парижi вiн дуже багато працював чи гуляв, бо змарнiв i став набагато нервовiший. Приiхав вiн дуже рано, коли я ще спала. Од Юзефа я дiзналася, що зараз же пiсля ванни вiн майже годину розмовляв з кимось по телефону. Менi неважко було здогадатися, що розмовляв вiн з нею.

Перший снiданок ми iли разом у спочивальнi. Яцек сказав:

– Не хочу тебе лякати, але, здаеться, я подам у вiдставку.

Я занiмiла з подиву. Яцек, який так любить свою справу, який стоiть на порозi блискучоi кар’ери, якому всi пророкують велике майбутне, – i раптом мае зректися свого становища. Я одразу догадалася, що все це через ту жiнку. Як видно, вона налякала його викриттям, i вiн не знайшов iншого способу уникнути скандалу. Якщо та баба виконае своi погрози, скандал буде й так. Його однаково не минути, але Яцек, уже не як офiцiйний урядовець, а як приватна особа, принаймнi не скомпрометуе свого мiнiстерства.

– Чи можеш сказати менi щиро, – спитала я, – цiлком щиро: що змушуе тебе до вiдставки?

Я промовила це як могла сердечнiше, сподiваючись, що цей потайний чоловiк нарештi поговорить зi мною одверто. Проте вiн знову вдався до викрутiв i сказав:

– Та це ж ясно, як день. З моеi вини потрапили до рук шпигунiв надзвичайно важливi державнi документи.

Я подивилася на нього мало не з презирством.