Богиня і Консультант

Яра помiтив дивний вираз на обличчi Мiтелика-молодшого.

– Мiта-брате, ти чого такий закумарений?

– Та напряжнi тi всi до-о-оценти. Уроди. Гоблiни.

– Попустися, старий, зараз все буде чотко. З новим мотором запустимо на сто метрiв.

– Сто метрiв, – кивнув Валерик i тупим зусиллям натягнув на обличчя вираз зацiкавленостi. Але Яра вiдчув: щось не так. Розпитувати вiн не любив i вирiшив, що пiсля випробувань братан Мiта сам усе розповiсть. Сидiти в Боба вони запланували до ранку.

У холодильнику Боб заникав три пляшки темного.

Приготування до випробування пiсля пива пiшли веселiше.

– Треба чимось таким обмотати трубу, – раптом сказав Яра. – Пошукайте якоiсь мотузки. Бажано капроновоi.

Валерик i Боб рушили до кабiнету старшого Адамчука. Тут громадилися високi заскленi шафи з викопними горщиками, кiстками та iржавими кинджалами стародавнiх кочовикiв. У нижнiх шухлядах, мiж викопним каменюччям i шматками мамонтових iклищ, лежало обладнання минулих екпедицiй. Але жодноi мотузки там не було.

– Може, тут? – припустив Валерик, смикаючи едину замкнену шухляду. – Упс, Бобе! У тебе немае ключа?

– Десь мае бути, – з надр iншоi шафи вiдiзвався Боб. – Цими спробуй.

До Валерикових нiг впала зв’язка рiзнокалiбрових ключiв. Вiн навмання запхав маленький ключик до замкового отвору, натиснув. Ключик зламався.

– Упс-упс-упс!

– Шо сталося?

– Та зламав.

– Зараз я поможу.

Боб допомiг. Якоюсь залiзякою, схожою на фомку, вiн виламав замок. Шухляда вивалилася з шафи, немов прямокутний язик мертвого велетня.

У нiй лежали старi товстi зошити i щось завернуте у кольорову шмату. Валерика пересмикнуло: на шматi були вишитi червоно-золотi слони. Якби не вони, вiн би не помiтив тонкоi мотузки, якою було перев’язане загорнуте у шмату.

– Мотузка, – сказав Валерик.

– Мотузка, – пiдтвердив Боб i потягнув вузол.

Мотузка легко зiсковзнула з пакунка. Боб почав намотувати ii на руку, а Валерик, керований, певно, вiдразою до слонiв, розгорнув шмату. Тканина, цупка на вигляд, виявилася надзвичайно тонкою i нiжною.

Вона розгорнулася у полотно, розмiром з добрячий халат. З нього випала дерев’яна дощечка. На нiй були закрiпленi два металевi дракончики, що тримали у пащах червоний камiнь.

Камiнь – прозорий, iнтенсивно-червоного кольору – формою i розмiром нагадував змилок. Овальний, сплющений, гладенький, вiн нiби вбирав в своi глибини жовтувате свiтло люстри i вiдгукувався на найменший порух химерними переливами рубiнового свiтiння.