Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Тiльки старi люди пам’ятали ще – коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду.

– Чого ти звiдтiля вернувся? – пита його голова. – Хiба там недобре стало жити?

– Та трудно вже й там, – кланяючись, каже Остап. – Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата… пропадае…

– А тут хiба краще? – пита писар.

– Та все ж, бачте, – рiдна сторона.

– Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? – знову голова.

– Та в мене ось е старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.

Подивився той на папiр, розправив, прочитав – i знову зложив.

– Що ж з сього?! – каже. – Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?

– А бог його знае – чому… Не знав.

– Вiдколи пашпорта не перемiняв!! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

– Та там мене й по цьому всюди приймали.

– Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.

– А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

– Здiлайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.

Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дае, усiм перед веде – отамануе.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.

Добре Остаповi. І одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проiжджих перепада. Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно – сирiтське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни – бiдноi, некрасивоi дiвчини, уже таки й лiтньоi, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.

– А що ж, Мотре, – каже iй мати, – iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара…

– Та чи йти, то й iти! – одказуе дочка.