Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Спустилася нiч; викликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць – i став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихiм забуттi теплоi ночi, – не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм садочку свою любу пiсню, – та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi… Завело i воно свою пiсню – гiрку, журливу, безнадiйну… І не розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим роем темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали, – тiльки то одна, то друга зiтхала… І вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?… чим вона тепер осталася?… Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?… Нi жiнка, нi дiвка, а замужня вдова… Грiх перед Богом, – чим його замолити? Сором перед людьми, – чим його змити?… А ще ж, може, i каратись за це прийдеться – хоч не на сiм, то на тiм свiтi… Непевний той Остап, – вiн щось лихе, страшне… Страх справдi пiсля таких думок закрадався iм в душу – i вони обидвi тихо молилися.

Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.

Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили – та окружному, а окружний – та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати…

Незабаром наiхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася страху Мотря од тих хитрих спросiв та переспросiв; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селi – тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. Наче все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря… Хто ii зроду не знав – став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на неi пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, – малi дiти слiдком за нею; пораеться Мотря на вгородi, – бачить: двi жiнки стоять коло тину, дивляться на неi й перешiптуються. Немае Мотрi спокою i в церквi: i там ii не спускають з очей.

– Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним платком голова пов’язана, – чуе Мотря позад себе в бабинцi.

– Ото чорнява, що хреститься?

– Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого замiж пiшла.

Чуе Мотря, та боiться озирнутись: iй чогось соромно, страшно.

Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, – шепче молитву щиру, просить у Бога ласки, одмолюе свiй грiх – i разом сльози ковтае.

Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали.