Нетерпіння серця

Вiн одразу ж радiсно простяг до мене обидвi руки:

– Я знав! Я знав це ще того разу, коли ви прийшли до нас знову i були такi добрi до дiвчинки опiсля… ну, ви пам’ятаете… ще тодi я одразу побачив: ось людина, яка мене зрозумiе… вiн, i тiльки вiн, запитае у лiкаря… І… я обiцяю вам, я вам клянуся, жодна душа про це не дiзнаеться, нi тепер, нi пiзнiше, нiхто – нi Едiт, нi Кондор, нi Ілона… тiльки я буду знати, яку послугу, яку неоцiненну послугу ви менi зробили…

– Та що ви, пане фон Кекешфальва… адже це така дрiбниця…

– Нi, це не дрiбниця… ви менi робите дуже велику… величезну послугу… величезну! І якщо… – Вiн трохи нагнувся, i його голос, нiби боязко ховаючись, зазвучав тихiше: – Якщо я, зi свого боку, чимось… чимось зможу вам допомогти… може, ви…

Мабуть, я зробив якийсь зляканий рух (невже вiн хотiв одразу ж зi мною розплатитися?!), бо вiн поспiхом додав, трохи заiкаючись, що з ним траплялося завжди вiд великого хвилювання:

– Нi-нi, зрозумiйте мене правильно… я зовсiм не думаю… я не маю на увазi нiчого матерiального… я хотiв лише сказати, що… я хотiв лише… У мене хорошi зв’язки… Я знаю багатьох людей у мiнiстерствах, i у вiйськовому мiнiстерствi також… а в наш час нiколи не завадить мати людину, на яку можна покластися… звiсно, лише це я i мав на увазi… Кожному може випасти така мить… ось… лише це я й хотiв вам сказати.

Боязливе збентеження, з яким Кекешфальва запропонував менi свою допомогу, змусило мене присоромитися. За весь цей час вiн жодного разу не глянув на мене, а говорив кудись униз, нiби звертаючись до власних рук.

Лише тепер вiн тривожно пiдвiв очi, намацав знятi окуляри й насунув iх на нiс тремтячими пальцями.

– Може, – пробурмотiв вiн, – нам тепер краще пiти до будинку, бо… а то Едiт зверне увагу, що нас так довго немае. На жаль, з нею доводиться бути надзвичайно обережним: вiдтодi, як вона захворiла, у неi якась загострена чутливiсть: сидячи у своiй кiмнатi, вона знае все, що робиться в домi… про все здогадуеться ранiше, нiж устигаеш вiдкрити рота… І якщо вона, чого доброго… ось чому нам iз вами краще повернутися, допоки в неi не виникло пiдозри…

Ми пiшли в будинок.

У вiтальнi нас уже чекала Едiт у своему вiзку. Коли ми зайшли, вона пiдняла своi сiрi проникливi очi, нiби бажаючи прочитати на наших обличчях те, про що ми говорили. І оскiльки ми не виказали себе навiть натяком, вона весь вечiр залишалася мовчазною та замкнутою.