Сестра Керрі

На тому тижнi вiдправили цiлу партiю у Кейптаун.

– Подумайти тiльки! – вигукнула мiсiс Герствуд. – Чотири роки тому вони ще тримали маленьку крамничку в пiдвалi на Медiсон-стрiт.

– Джек казав, що весною вони збираються побудувати на Робi-стрiт новий будинок – шестиповерховий.

– Он як! – втрутилась i Джессiка.

Саме того дня Герствуд мав намiр пiти з дому ранiше, нiж звичайно.

– Ну, я пiшов. У мене справи в мiстi, – проказав вiн, встаючи з-за столу.

– Ти не забув, що ми йдемо в понедiлок у театр Мак-Вiкера? – спитала мiсiс Герствуд.

– Авжеж, – байдужкувато кивнув вiн.

Обiд ще тривав. Герствуд пiднявся нагору за капелюхом i пальтом. Грюкнули вхiднi дверi.

– Мабуть, тато вже пiшов, – сказала Джессiка. Вона нетерпеливилась переповiсти шкiльнi новини.

– У нас у лiцеi готуеться вистава, – повiдомила вона втаемничено, – i я теж братиму в нiй участь!

– Справдi? – озвалась мати.

– Так. І менi конче потрiбна для вистави нова сукня! У виставi братимуть участь найвродливiшi дiвчата школи.

– Он як? – вiдгукнулась мати.

– І знову запросили оту нездару Марту Грiзволд! Вона гадае, нiби вмiе грати!

– Здаеться, ii сiм’я так собi? – пiдтакнула розумiюче мiсiс Герствуд. – У них же нiчогiсiнько немае.

– Авжеж! – пхикнула Джессiка. – Вони вбогi, як церковнi мишi!

Вона вже добре розбиралася в молодих людях у лiцеi, приваблених ii вродою.

– Мамо, уявляеш, – подiлилася вона з матiр’ю якось увечерi, – отой Герберт Крейн здумав до мене чiплятися зi своею дружбою!

– А хто вiн такий, моя люба?

– Таке собi нiщо! – вiдповiла Джессiка, закопиливши губу.

Інша рiч – молодий Блайфорд, син мильного фабриканта. Вiн якось пiшов провести ii додому. Мiсiс Герствуд саме сидiла з книжкою нагорi в крiслi-качалцi i випадково визирнула з вiкна.

– Хто це був iз тобою? – запитала вона Джессiку, що ввiйшла у кiмнату.

– Та то молодий Блайфорд, мамо.

– Невже?

– А що? Вiн запрошуе мене прогулятися з ним у парку, – додала Джессiка, розчервонiвшись вiд швидкого бiгу сходами.

– Гаразд, моя люба, iди, але не надовго, – дозволила мати.

Вона з цiкавiстю ще раз визирнула з-за штори, щоб подивитись, як вони iдуть удвох – це було таки приемне видовище, дуже миле.

От у такiй атмосферi Герствуд i жив iз року в рiк, не замислюючись над цим. Не в його натурi було прагнути чогось кращого, якщо воно не стояло перед очима разючим контрастом.