Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Коли провiдував сусiдiв, не раз, не боячись людей, з’являвся перед ним невiдомо звiдки вуж i сичав.

ВОВКУЛАКА

Жив на Полiссi колись селянин Марко, якого нiколи не бачили веселим, завжди вiн чимось журився, був неспокiйний, мовби щось стратив. Будь-яка компанiя була йому не до душi. Коли люди йшли на ярмарок, погуляти, потанцювати або збиралися у недiлю на забаву в корчмi, вiн завше самотою як не сидiв у хатi, то блукав де-небудь у полi‚ задуманий та зажурений. Дехто питав його, чому вiн такий, i завжди Марко вiдповiдав:

– Забагато я страждав.

Нiщо мене вже на свiтi не займае. Помер я для свiту.

Тiльки найближчим знайомим розповiдав свою сумну iсторiю:

– Були часи, коли я був веселим, жодна забава, жоден ярмарок не обходився без мене. Гулi i скоки були в мене в головi, але це недовго тривало. Познайомився я з Оленою. Красива була дiвчина, дочка заможних батькiв. Я вибрав ii з-помiж усiх iнших дiвчат, яких знав, старався частiше ii бачить, бувати в хатi ii батькiв.

Пригорнулася i вона до мене. Через це мое нещастя i сталося.

Багато хто до Олени залицявся та хотiв за дружину узяти, а найпершим був Ілько. Пан йому у всьому потурав, о будь-якiй порi мав право ловити рибу в панських озерах, дешево купував худобу i вигiдно продавав. Часто посилали його в мiсто купити що-небудь для двору, i щоразу вiн щось клав собi у кишеню. І так, ошукуючи та обкрадаючи пана, зробився Ілько багатирем; мав чимало приятелiв i ласку вiд пана, бо той вважав його за найнадiйнiшого лакея, любив i вiрив йому бiльше, нiж кому iншому.

Та ось коли послав цей пихатий Ілько сватiв до Олени, то отримали свати гарбуза, бо вона призналася батькам, що не любий iй цей зальотник.

Ілько, почувши про це, сказав:

– Не Оленина воля, а панська. Що не схотiла робити по-доброму, зробить по указу.

Пiшов вiн у маеток i добився свого: загадали Оленi йти за нього замiж.

Сусiди, знаючи про мою любов до Олени, смiялися з мене, кпили з мого нерозважного кохання та з вiдваги, з якою хотiв я всiх, навiть багатирiв, перемогти i Олену повести до шлюбу.

І не раз, роздратований такими в’iдливими жартами, вiдповiдав я, що недовго Ілько матиме панську ласку, а грошi, зiбранi шахрайством i крадiжкою, щастя не дадуть, i Олена була б щасливiша, вийшовши за чоловiка хоч бiдного, але поштивого.

Дочувся Ілько, що так про нього говорять, i пообiцяв помститися, як тiльки випаде нагода.