Холоднеча. Старі майстри

Ви розумiете суть фантазii? Я задавав собi питання: що таке фантазiя? – i одночасно: чи можна збагнути фантазiю? Але фантазiю збагнути не можна». Вiн зачепив цiпком гiлку, i на нас посипався снiг. Менi довелося обтрушуватись. «А чи можна собi уявити людину, яка не знае нiчого? – спитав вiн. – Людину, яка нiколи нiчого не знала?»

Була п'ята, коли ми спустилися до станцii. Народу там назбиралося бiльше, нiж зазвичай, i маляр вирiшив крiзь натовп попрямувати навпростець у ресторанчик. Вiн вистромив уперед руку, i люди сахалися при виглядi його цiпка.

Я йшов у двох метрах позаду. У ресторанi вiн вибрав спочатку мiсце в самому кутку, звiдки можна було спостерiгати за платформою i помiчати, як потяги приiздять i вiдiздять, але йому здалося, що там дуже холодно: «Страх як тягне!» І ми пересiли ближче до печi. Ми перехилили по двi чарки сливовицi, а потiм шпортались у газетах, розкладених на лотку. Затарившись газетами (якi я зазвичай читав пiсля нього, забираючи iх у свою кiмнату, щоб пробiгти вiд букви до букви), ми вирiшили повернутися в готель по змозi до сьомоi. Бiля входу, коли я збивав снiг з черевикiв, вiн сказав: «Фантазiя – це смерть людини… Сьогоднi я бачив сон. Не знаю вже, як визначити мiсце дii, але вiдбувалося це серед якогось давно знайомого ландшафту. А де я його бачив, уже не пам'ятаю. Сон особливий, не з тих безнадiйних, що iх я звичайно бачу. Краевид, в який вiн мене перенiс на якiсь секунди, був то зеленим, то сiрим, то чорним, як воронове крило. Жоден колiр не вiдповiдав предметовi, як на людську мiрку. Небо, наприклад, виявилося зеленим, снiг – чорним, дерева – синiми… луки бiлiли, мов снiг… Це нагадало менi деякi сучаснi полотна, написанi олiею, хоча iхнi автори не настiльки неухильно додержуються цих принципiв, нi, вони не дотримуються такоi точностi, як у моему снi… одне з моiх точних сновидiнь, за логiкою колориту. І як усе чiтко окреслено… дерева пiдносяться ген-ген у неозорi високостi, трава стужавiла так, що, коли по нiй пробiгае вiтер, вступае цiлий оркестр, гримить музика – музика всiх епох вiдразу. І я – бац! – опиняюся помiж усього цього, я сидiв на якiйсь галявинi. Ще одна дивина: люди зливалися з кольором краевиду. Я був одного кольору з галявиною, потiм з небом, потiм з деревами i, нарештi, з горами. І водночас я був розфарбований в усi кольори. Мiй смiх викликав у цьому ландшафтi найбiльшу сенсацiю, не знаю чому. Цей досить неправильний краевид був, знаете, сповнений такоi жвавостi, якоi я ще не бачив.