Холоднеча. Старі майстри

«Я ще вкладав свiй капiтал у людей, а вже знав, що вони мене водять за нiс, давно знав, що вони замишляють мене вбити». І потiм, вiн теж спирався тiльки на самого себе, «як туляться до дерева, нехай i порохнявого, а проте дерева», а розуму й серця в нього наче й нема, вони вiдсунутi кудись на заднiй план.

Є в селi люди, якi нiколи не бували за межами долини. Примiром, рознощиця хлiба, яка тягла свою лямку з чотирьох рокiв i без единоi перерви до цього дня, тобто до своiх сiмдесяти. Або молочник. Обое вони й тепер знають залiзницю тiльки збоку.

І сестра рознощицi, i паламар. Понгау[24 - Курортна мiсцевiсть на пiвденний захiд вiд Зальцбурга.] для них – за тридев'ять земель, як для когось темний лiс пiд назвою «Африка». Те ж саме – чоботар. Вони залишаються там, де годуються з народження, iнший свiт iх не цiкавить. Або ж бояться зробити крок назовнi. «Один приятель дав менi адресу готелю», – мовив я. Як сплелася ця неправда? Дуже просто. Наче брехати – легко, як дурному з гори збiгти. І брехати далi й далi. «Люблю опинятися в нових мiсцях або ж на лонi незнайомоi природи, – пояснював я, – тому нi на йоту не вагався». – «Тутешне повiтря жахливе своiм складом, – сказав маляр. – Нi з того нi з сього виникають ситуацii, що обмежують свободу рухiв». Його цiкавило, чому я вибрав саме цей заiзд, а не якийсь iнший, кращий, iх же тут чимало, навiть пансiони е. «У долинi теж, щоправда, розрахованi вони бiльше на транзитникiв, кому хiба раз переночувати». Все це iдея мого приятеля, збрехав я. Озброений кiлькома адресами, я, мовляв, i завiявся сюди. «А якихось халеп дорогою ви часом не мали?» – запитав вiн. Нiчого такого я пригадати не мiг. «Бачите, – сказав вiн, – коли я вирушаю в дорогу, завжди що-небудь трапляеться». І, вертаючись до розмови про село й готель, додав: «Тут треба мати яке-небудь чтиво або щось на зразок роботи. Ви нiчого не захопили iз собою?» «Книгу Генрi Джеймса», – зiзнався я. «Генрi Джеймса? А я навмисно залишив книги вдома. Хоча дещо таки привiз. Власне, нiчого, крiм мого Паскаля». Весь цей час вiн жодного разу не глянув на мене, iшов зiгнувшись у три погибелi. «Бо я себе замкнув, як замикають крамницю, коли йде останнiй покупець». І потiм: «Тут вам залишаеться просто спостерiгати, а цi спостереження вiдразу перетворюються на кригу, на вiдразу до самого себе. Якщо вас це цiкавить – воля ваша, там, де е люди, можна й поназирати. Найпростiше – за тим, що вони роблять, точнiше, чого не роблять, себто чим себе вбивають.